Мабуть, ця хвороба була з дитинства. Бачити те, на що інші й не зважають. Ловити миті у свої голові, та не мати знань/змоги їх зафіксувати. Тоді б піти на фотокурси чи почати малювати, але не склалося. Тож я почала писати: віршами, прозорою та будь-як, аби лише «сфотографувати» словом те, що відбувається довкола й усередині та перенести це, нехай не на плівку, то хоч на папір.

Згодом я стала цього боятися. Опускала погляд донизу, щоби безпомічно не вглядатися у ситуації, в яких опинилась, прискіпливо не розглядати обличчя людей чи їхні професійні дії, зберігати красоти природних явищ лише у своїй пам‘яті. Ще пізніше той страх перетворився у паніку, і я почала ховати від камери саму себе. Лише нишком, несміливо й невпевнено, прищурюючи ліве око і роблячи руками квадрат, я таки іноді дозволяла собі упіймати кадр і поселити його в своєму серці.

А потім просто споглядала здалеку за тими, хто таки не приховував свого бачення, хто навчився робити те, про що я мріяла все життя. Захоплювалася, надихалася і попрощалася з мрією, тому що не можна тримати вічно в руках квітку – вона зів‘яне й не принесе більше краси нікому.

Та, вочевидь, Всесвіт має дуже специфічне почуття гумору – в моєму житті з‘явився «викрадач душ». І тоді фотографія стала моїм життям, от тільки з поправкою на те, що у світлинах я розчинилася, стала ними і, зрештою, поховала себе в них. Фотографувати сни, показувати людям небачене й віддавати душу на поталу творчому ентузіазму. Пірнути в холодний океан кадрів, знайти там Одісеїв острів і залишитися там у вічному полоні світла й тіні…

Мабуть, ця хвороба була з дитинства й помре зі мною десь у мальовничих горах, де мої старечі руки пальцями робитимуть квадрат, а втомлене ліве око все так само прищурюватиметься на красу цього життя, ловлячи, як метеликів, красиві миті. Мабуть, я так само збиратиму колекцію з кадрів, емоцій і захоплюватимусь тією силою і тим мистецьким подихом, що несе у собі фото. За нього можна продати душу!

Зі святом усіх причетних!