1-місце (10-13 років) Соколенко Юліана

1-місце (10-13 років) Соколенко Юліана
Соколенко Юліана
м.Черкаси

До Сонця


Коридорами похмурої будівлі крокували двоє. Перший – чоловік похилого віку в білому халаті. Його очі ховалися за темними окулярами, а губи спотворила неприємна посмішка. Поруч ішов сімнадцятирічний юнак років з кучерявим каштановим волоссям і темно-синіми очима. Час до часу він уважно роззирався навколо.

– Так от, юначе, я давно вже працюю над винайденням ідеальної зброї, – натхненно розповідав чоловік. – Ця зброя буде вічно служити добру й знищувати зло. Лише наука може нам допомогти!

– Пане Міміар, а в чому полягає моя робота? – запитав хлопець.
– Доглядати за зброєю, Кадо. Це почесна місія! До тебе було ще четверо наглядачів, але вони… надто швидко відмовлялися працювати після складання угоди.

Несподівано старший зупинився і змовницьки підморгнув юнакові:
– Прийшли. Ось у цій кімнаті, Кадо, і зберігається мій винахід.
На броньованих дверях висіла таблиця з надписом «Експериментальний варіант №1. Віверна».
– Проходь, Кадо. Подивишся, що і як. А потім отримаєш детальні інструкції, – сказав Міміар.

Хлопець упевнено ступив уперед. За спиною зачинилися важкі двері.

Кімната була темна, сира й холодна. Стіни – сірого і чорного кольорів. У кутку стояла металева кушетка. На ній примостилась дівчина, на вигляд – років шістнадцяти. Чорне волосся, туго зібране у високий «хвіст», підкреслювало блідість обличчя з насупленими бровами і незвичайними очима – золотавого кольору, з чорними обідками. Дівчина була одягнена в чорну футболку без рукавів і такого ж кольору штани.

– Ти новий наглядач? – холодно, без тіні зацікавленості запитала незнайомка. На її обличчі не відображалось жодних емоцій, навіть очі здавались якимись пустими

– Так. Я – Кадо, – усміхнувшись, відповів хлопець.
– Віверна. Не скажу, що рада тебе бачити.
– А де ж зброя, за якою я повинен доглядати? Ти теж за нею доглядаєш?
– Зброя?! – дівчинка злісно ошкірилася, – Якщо цікавишся зброєю, то це я.
– Як?! Пан Міміар…

Дівчина встала й відвернулася від Кадо. З її спини, крізь отвори в футболці, росли перетинчасті драконячі крила. Вони були темно-зелені, невеликі, близько метра у довжину, але це все одно лякало.

Пан Міміар – мій батько. А мама померла рано, – сказала Віверна, не обертаючись до хлопця.
– Він… твій батько?
– Ага. Він зробить мене невразливою і я знищу всю іншу зброю. І всіх військових. Не люблю військових. Батько їх ховає від мене… А зараз ти повинен мене провести до кабінету номер триста два.
– Тепер я розумію, чому відмовлялися за тобою наглядати.
– Наглядати? Вони мене лише діставали, злили, а не наглядали. Я бачила страх у їхніх очах. Тому я їх убивала, – дівчинка знову ошкірилась. – Одного розбила об стіну. Другому продірявила кулаком череп. Третього просто придушила. Якою буде твоя смерть… про це я подумаю пізніше. А тепер веди мене на експеримент.

Віверна мовчки чалапала босими ногами по холодній підлозі коридору. Хлопець, тамуючи тремтіння в ногах, брів слідом за нею.

– А чого ти не взуваєшся? – запитав Кадо, щоб порушити мовчанку.
– Моя шкіра загартована до будь-якого холоду. Залишилося пристосуватися до високих температур. Ти багато говориш. Нам сюди.

Віверна впевнено штовхнула двері і зайшла до кабінету. Пан Міміар сидів у кріслі, бавлячись сантиметровою стрічкою.

– Ну що, познайомилися? Це добре, – сказав учений. – А зараз, Кадо, уважно за всім слідкуй, адже в майбутньому саме ти будеш мені допомагати. Ясно? Військових дівчинка на дух не переносить.

– Так, пане Міміар.
– Добре, добре. Віверно, іди сюди, поміряємо твої крильця. Чудово, вони виросли за ніч на чотири сантиметри. Що ж, готова прийняти препарат?

Дівчина кивнула. Пан Міміар взяв два шприци із зеленувато-синьою рідиною. Впевненим рухом увів препарат дівчинці під шкіру одного з крил. Віверна від болю зціпила зуби й міцно стиснула кулаки. Пан Міміар не звертав на те уваги, уважно перевіряючи показники приладів.

Віверна у супроводі Кадо поверталася до своєї кімнати. Хлопець ніяк не міг отямитися: так знущатися над своєю дитиною можуть лише психічно хворі люди. Його супутниця рухалась невпевнено, мабуть, через дію нового препарату.

У кімнаті Кадо сів на стільця, що встигли занести спеціально для нього. Віверна змахнула крилами, зручніше вмостилась на канапі й заговорила першою:
– Дивно, але я не відчуваю твого страху. Інші мене боялися.
– Мені тебе… шкода.
– Дурень. Я – зброя і такою повинна бути.

Якийсь час обоє мовчали.
– Кадо, а ти колись бачив Сонце?
– Звичайно бачив. Нічого особливого. А що?
– Усі, хто вступив до організації мого батька, рідко бачать Сонце. А мені навіть малюнків з ним не показують. Кажуть, що Сонце дуже гарне. Не можу собі уявити.
– Не можеш уявити?!

– Так. З самого дитинства я була тут. Мене привчали до сутінок, щоб я могла воювати вночі. До холоду, щоб воювати в снігах, серед льоду, в горах. Недавно батько зрозумів, що я не витримую навіть кімнатної температури. Спробував привчати до тепла. Але поки не надто успішно. Якщо я вийду на Сонце – воно мене вб’є. Надворі ж зараз літо? Кадо, розкажи про Сонце! Все, що знаєш! Мені б так хотілося його побачити…

Пройшло два тижні.

Кадо справно виконував свої обов’язки: приносив їжу і слідкував, щоб Віверна вчасно ходила на ін’єкції. Щоб не забувала вживати приписані Міміаром ліки. Без нагадувань дівчина про все те забувала. Здавалось, що вона жила в іншому світі і сердилася, коли її звідти висмикували.

Якось Кадо, зайшовши уранці до кімнати Віверни, побачив, що дівчина спить, схилившись на стіл. З-під її долонь виглядав малюнок. На ньому – круг правильної форми, від якого відходили промінці різної довжини. Дівчина прокинулася і, замість привітання, сердито запитала:

– Ти щось хотів?
– Привіт. Скоро будеш снідати. Як спалося?
Віверна про щось задумалась. Потім відповіла:
– Я згадувала твою розповідь про Сонце. Ось, намагалася намалювати. А вночі мені снилося, що я лечу до сонця. Потім з’явився батько і закрив сонце темним плащем. Кричав на мене. Що це не мій шлях. Не шлях зброї. Чому батько не дозволяє мені побачити сонце навіть на світлинах?
– Не знаю, Віверно. Мені шкода… Не злися, я хотів би… стати твоїм другом.
– Я не знаю, як це – дружити. Але з тобою цікаво. Пообіцяй, що будеш поряд і не зрадиш! Обіцяєш?
– Так, Віверно. Обіцяю.

Пан Міміар радів і сердився водночас. Радів, що знайшов гарного наглядача для доньки – та, здається, звикла до Кадо, раз він до цього часу живий. Крила Віверни вже досягли в розмаху трьох метрів. Сама дівчина теж змінилася: стала ще стриманішою і жорстокішою. Дратували Міміара недоліки його препарату: стимулюючи агресивність, ріст крил і холодостійкість, засіб критично посилив чутливість «ідеальної зброї» до тепла.

Якось Мімімар роздумував у присутності Кадо. Учений любив, щоб його хтось слухав.

– Ось що думаю про Віверну. Поки що її час – зима. Як подолати спеку, ми придумаємо трохи пізніше. Але необхідно випробувати можливості дівчини. Я давно вирішив – Віверна стане нічною зброєю. «Жах ночі»! Як тобі таке прізвисько? До зими кілька місяців. Я розробив новий препарат: дівчина, як кажан, користуватиметься ультразвуком, і відчуватиме тепло, як змія. А щоб ці органи чуття почали швидше й ефективніше працювати, потрібно позбавити Віверну зору. Тебе дивує моя жорстокість? Це робиться заради людства, заради миру. Отож, готуй підопічну до операції.

– Але ж вона ніколи не зможе побачити…
– Мовчи. Зброї це не потрібно.

Шокований хлопець вийшов із кабінету й помчав до кімнати дівчини.

– Чого гасаєш? – сердито прошипіла Віверна, побачивши Кадо. Потім додала вже спокійніше. – Вибач. Я стала погано себе контролювати. Ти мій друг, але часом хочеться тебе убити. Знаєш, я не вірю, що зможу знищувати тільки зло. Іноді лють засліплює мене повністю. Упевнена: це незворотне. Як і смертельна чутливість до тепла. Кадо, це не мій шлях. Батько вже зробив чудовисько з мого тіла. Я не хочу, щоб те ж сталося з моєю душею!

– Я розумію. Слухай, що придумав Міміар…

Віверна мчала пустими коридорами. Зараз все залежить від Кадо. Погоні немає, значить, охоронці замкнені у своїй кімнаті. А хлопець стримує пана Міміара. Чи довго Кадо зможе це робити? Що з ним буде далі?

Але ось і вихід. Як жарко! Дихати стає все важче, у голові паморочиться, ноги ніби налиті свинцем. Ну, іще трішечки…

Від потужного удару розлетілась зовнішня брама. Віверна прожогом вибігла на зелену галявину. Ось воно яке – літо!

Дівчина на мить оглянулася. Ще є час повернутися. Ні, вона не хоче вбивати людей! Можливо, серед них трапляються злочинці, негідники. Але ж багато й таких, як Кадо…

Усе, вона ніколи не стане смертельною зброєю! Підстрибнула – й полетіла до своєї мрії. До яскравого теплого Сонця.

Дівчина відчувала себе щасливою. Хоч це й буде її останній політ…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x