Інна Кукуленко-Лук’янець, кандидат психологічних наук, доцент ЧНУ ім. Б. Хмельницького

Інна Кукуленко-Лук’янець, кандидат психологічних наук, доцент ЧНУ  ім. Б. Хмельницького

БЛІЦ опитування:
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?

1. Так з ходу і не скажеш… Усе, чого я хотіла досягти в кар’єрі, статусі, оточенні, вже досягла. Те, чого ще немає, то не мрії, а цілі. Вони поставлені, і я знаю, як до них іти. Якщо ж говорити про мрії, то це, напевно, непереборне бажання подивитися, як живуть люди в інших країнах. Україну я вже об’їздила фактично всю. Була в Криму, Карпатах, в Центральній Україні, на Закарпатті, словом, скрізь, де можна було подорожувати машиною. Протягом тривалого часу я дуже боялася літати літаком. Коли народилася дитина, я цей страх у собі переборола. Бо подумала, що дитина нічого не побачить із такою мамою. Перший раз ми полетіли в Париж. Потім із сином двічі літали в Турцію, з батьком – на обстеження в Санкт-Петербург. Нині до перельотів уже ставлюся спокійно. І як тільки вийду на достатній фінансовий рівень, обов’язково відправлюсь подорожувати. Є багато країн, які хотілося б побачити. Особливо Голландію, Фінляндію, Італію, у Венецію мені ще раз хочеться. Після Європи хотілось би побувати на островах.

2. Важливих багато: і захист кандидатської, і певні досягнення в кар’єрі. Найважливішу ж можу назвати лише одну: народження дитини. Перед цим 8 років мені ставили діагноз «безпліддя». Я пройшла багато курсів лікування, внаслідок яких пережила дві клінічні смерті. Було й штучне запліднення, й оперативні втручання. Жодного результату це не дало. А потім якось один із черкаських лікарів сказав: «Вам потрібно змиритися й прийняти такий результат, який є». Він ще говорив ці слова, а я якось раптово зрозуміла, що головна причина в тому, що я просто не вірю, що можу стати матір’ю. А яка ж віра без Бога?! До цього ходила в церкву, читала молитви, але якось несвідомо. А цього разу пішла, підійшла до ікони Діви Марії з Немовлям і почала повторювати ті ж слова молитви, що й завжди, але вже з розумінням. Після цього відчула, що повинна поїхати в Почаїв. Там, у монастирі Святої Анни (це мати Діви Марії, яка 17 років не могла завагітніти), є озеро. Люди вірять, що занурення в його води зцілює від усіх хвороб, а найдужче – від безпліддя. Я поїхала й скупалася, дотримуючись усіх рекомендацій священиків. Хочете вірте, а хочете – ні, але рівно через півроку я завагітніла. Природно, без будь-якої допомоги лікарів. На подив медиків вагітність пройшла дуже добре. А потім у мене народився син Владислав.
Я вважаю цю подію найважливішою в своєму житті, бо вона повністю перевернула моє уявлення про закони всесвіту. Я зрозуміла, що немає нічого неможливого. Збутися може абсолютно все, чого хочеш, якщо в це віриш. Інша річ, коли люди не дуже чогось хочуть…
Інна Кукуленко-Лук’янець, кандидат психологічних наук, доцент ЧНУ  ім. Б. Хмельницького
3. Звичайно ж, смерть батька. (Володимир Лук’янець у 1995 – 1998 роках обіймав посаду заступника голови Черкаської ОДА. Керував облрадою із 1998 по 2001 рік. Очолював Черкаську облдержадміністрацію з 2001 по 2003 р. Помер у січні цього року. – Авт.) На цей час це найбільша втрата в моєму житті. У нього виявили пухлину 7 років тому, якраз через 3 місяці після народження Владислава. Після цього були 7 років тортур: хіміотерапія, гамманожі, кіберножі. Одних лише хіміотерапій за цей час було близько 120! Лікарі навіть самі дивувалися і досліджували, як йому вдається все це витримати. Нелегкими були ці 7 років і для мене. Це дуже важко: знати, що кожен день для твого батька може бути останнім. Я вважаю, що він пішов дуже рано. Дехто в 58 років лише губернатором стає…

4. Багато ситуацій трапляється в житті, на які дивишся з почуттям гумору. Виділити щось найголовніше важко. Та чи не найкумеднішим мені зараз здається перший рік мого навчання в університеті. Щоб відразу стало зрозумілим, я була однією з небагатьох сільських дівчат, які вступили на факультет романо-германської філології. Це в той час, коли на «ін’язі» навчалася виключно «золота молодь» області. У Христинівці я була донькою першої особи, а тут – ніким. І одяг, і манери, і спосіб поводитися в мене кардинально відрізнялися від інших студентів елітного факультету. На цьому весь час наголошували не лише мої однолітки, а й самі викладачі. Особливо «діставала» мене одна з них. Я зараз заплющую очі й чую її голос: «Вот вы, Лукьянец. Почему вы пошли на иняз? Почему не пошли коровам хвосты крутить или работать швеёй-мотористкой? Это не ваш факультет. Это для элиты. А вы – нет». Пам’ятаю, як зі сльозами на очах сотні разів намагалася правильно відтворити англійські звуки, і з яким задоволеним виразом обличчя ця жінка знову й знову ставила мені «двійку».
Зараз ці проблеми викликають лише усміш¬ку. Особливо, коли інколи бачу цю викладачку, нині вже свою колегу, а вона намагається уникнути зустрічі зі мною. До речі, кандидатську дисертацію я захистила раніше, ніж вона.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x