Олександр Прилуцький, директор Черкаського видавництва «ІнтролігаТОР», дитячий письменник

Олександр Прилуцький, директор Черкаського видавництва «ІнтролігаТОР»,  дитячий письменник

БЛІЦ опитування:
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?

1. Усі ці роки постійно переслідувала одна мрія: щоб Україна стала заможною, розвиненою державою. Та, певно, цю мрію виношував кожен нормальний українець, хто голосував за незалежність своєї держави. Окрім цього, мріялося, звичайно, про благополуччя сім’ї. Бо якщо воно є, то людина почувається щасливою. На той момент мріялося отримати квартиру, вивчити дітей, видати першу книжку. Бо до 1991 року написано було багато, але видатися за радянських часів, особливо письменникові-початківцю, було вкрай важко.

2. У 1993 році в мене вийшли друком одразу дві книжки. Тоді ж, спостерігаючи за тим, як розвалюється економіка, як починають занепадати підприємства, мріялося вже про інше – створити щось своє. І в 1995 році я створив власне підприємство – видавництво, якому наступного року виповниться вже 20 літ. Відтоді видано понад тисячу найменувань книжок! Те, про що мріялося, поступово збувалося. І діти вивчилися – обоє отримали вищу освіту, й квартиру отримав. Хоч які були труднощі й негаразди, але реалізувати себе в незалежній Україні стало легше, ніж до 1991 року.
І ще з найважливішого – народження внучки.
Олександр Прилуцький, директор Черкаського видавництва «ІнтролігаТОР»,  дитячий письменник
3. Найтрагічніше, що трапилося в моєму житті, – втрата зору. Для будь-якої людини, яка живе повноцінним життям і раптом його позбавляється, це трагедія. Часто люди взагалі ламаються. Вони просто або спиваються, або впадають у депресію. Я це пережив, відверто кажучи, важко, але підтримкою для мене була моя сім’я. А ще – власна справа, якій віддавав усього себе. Той біль, який накопичувався в душі, потроху відступив. Бо ж коли втратив здоров’я, від мене відвернулося багато друзів, яких було з пів-Черкас. Залишилися найвірніші, яких тепер можна перерахувати на пальцях.
Найбільшою сьогоднішньою трагедією для мене є війна. Я дуже часто бував у Москві, куди мусив їздити до лікарів «по здоров’я». Доводилося сидіти там щороку по два місяці. Я спізнав Росію, як-то кажуть, зсередини. Не скажу, що була вона для мене якимось таким великим братом, але й недругом не була. Теперішня росій¬ська агресія проти України – це величезна трагедія.

4. Веселого в житті було багато, тому що я людина активна, часто ходив у походи. Бував на Кавказі, піднімався в гори. Але якщо подивитися на історію мого становлення, то раніше веселішого в житті було більше, ніж зараз. Тоді мріялося отримати освіту в Київ¬ському університеті імені Тараса Шевченка. Але це тягнуло за собою вступ до партії. З усміхом пригадую, як наприкінці 80-х років вступав у партію. У Соснівському райкомі дванадцять дядьків почали перевіряти мій інтелект і політичну орієнтацію. Відповівши на всі запитання, я вже готовий був отримати кандидата, але тут раптом прокинувся зі сну один старенький партієць і запитує: «А як Ви думаєте, молодий чоловіче, куди йтимуть внески, які Ви будете сплачувати?» І я сказав, що на зарплату партійним чиновникам. То мене в партію тоді не прийняли. Я вийшов з райкому, порвав на клапті всі рекомендації й викинув їх в урну. І на цьому моя партійна діяльність закінчилася. Тож якось так вийшло, що до незалежності веселішого було більше. Бо далі почалася боротьба за виживання.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x