БЛОГИ


Новина із категорії: Блоги » Олександр Проценко

Роздрукувати        Друкована версія

Тіні незабутих церков

Тіні незабутих церков
Олександр Проценко
Дата: 11-09-2014, 17:56.
Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді
Моя Батьківщина – Україна
« ТІНІ НЕЗАБУТИХ ЦЕРКОВ »
Коли відбувалось хрещення Володимиром Русі, люди не бажали відмовлятись від віри своїх батьків. Від богів, які їх захищали, не могли відмовитись від духів, яким слугували, тому і вирішено було адаптувати християнську віру під потреби регіону, в якому вона поширювалась. Мабуть, саме тому релігія українців така самобутня. В ній так багато свят, що мають присмак язичництва, і в ній так багато вірувань у духів, що мають безпосередній зв’язок з Богом єдиним. Не зміг наш народ повністю відмовитись від того, у що вірили наші пращури. Це тема, яка торкалась розумів багатьох дослідників і науковців і не змогла залишити байдужими і нас. Тема про злиття духів і духовності, про віру «… в єдиного Бога, Отця вседержителя, творця неба і землі…».

Ідея вирушити в дослідницький похід саме на територію трьох споріднених між собою сіл Черкаського району виникла невипадково. Цьому сприяли декотрі факти, що розповідались заповзятими грибниками. Про дивні явища, що траплялись у лісі, про манива, які довгий час водили по одному і тому ж місці, про церкву, яку спалили і більше не було в селі дощів, і про диво-монастир, що стоїть на горі в урочищі «Вітряна Гора» і про його настоятеля, дивну долю якого розповідали селяни один одному. Отже, вирішено: це саме те місце, яке розповість нам, яким дивом цілий народ одночасно живе духовним і беззаперечно вірить у потаємні сили своїх пращурів. Саме цей народ йшов на битви з татарами і ляхами, відстоюючи служіння в січових церквах і лікувався у волхвів і характерників. Саме цей народ, стикаючись з життєвими негараздами іде до церкви, а про всяк випадок і до бабці. Його духовний побут ми вирішили дослідити в 24 кілометрах від міста зі славетним козацьким минулим, міста Черкаси.

1. Чубівка. Онуфрієвський монастир.

Наша подорож почалась з Онуфрієвського чоловічого монастиря і почалась вона з розмови з одним із дослідників Чубівки:
– Пригадую ці печери, коли ми їх досліджували в році 88-му. Вхід тоді нагадував нору, в яку я ледь протискувався… Це стара печерна споруда, що, ймовірно, є однолітком Києво-Печерської Лаври. Ми разом з Ларисою Сиволап проводили археологічну розвідку. Від монастиря тоді була лише руїна. Через цвинтар і яр починається гора, де колись стояла велика кількість вітряків. Гора нависає над Чубівкою фактично. Коли я вперше побував там, лежало багато кам’яних жорнов. А ще деталь про монастир… сумна, на жаль. Там, де зараз цвинтар, тридцять років тому були ще залишки старовинних поховань польської знаті, склепів. Згадую, навіть спускалися в декотрі. Все було перевернуто, гори кісток, залишки трун. В одному склепі був навіть лаз в бік церкви та печер. Під церквою теж був напівзасипаний підвал. Я не розумію, чому після того, як монастир повернули церкві, цвинтар з польськими похованнями ХVІІІ- ХІХ ст, зруйнували. З іншого східного схилу пагорбу, де був монастир – будинок, точніше, руїни від нього. То була колись кузня. Далі ще років 200 тому була широка заплава ріки, по другий бік якої вали поселення, яке відносять до скіфського періоду і хутір з назвою Грєково… от і фантазуйте, що там було колись… Місцеві розповідали, що по центру цієї долини ще в 70-ті роки, приблизно навпроти городища, одної зими земля виштовхала залишки остову дерев’яного корабля. Вони за кілька місяців буквально в прах розсипалися… Може, залишки середньовічного або античного корабля. Там зараз, до речі, зустрічається багато кераміки. Серед якої я особисто знаходив фрагменти амфор. Це була бухта на зразок Севастопольського Інкермана. Я думаю, що нижче Чубівки в цій бухті був античний порт. Бухта дуже довга. Тягнеться практично до Жаботина. З обох боків її зараз можна знайти залишки валів. Уявляєте, що там колись було. А на території дач на березі Тясмину в піску знаходять дуже багато фрагментів кераміки. Отака втрачена історія, яка невідома науці. Зауважте на розташоване поруч скіфське місто в холодному яру (зараз Мотронинський монастир) та взагалі загадковою Шаєвою горою над Гуляйгородком. Навіть в середньовіччі писали, що на ній руїни древньої кам’яної фортеці, де колись жив «місцевий царьок».

Отже, Свято-Онуфріївський чоловічий монастир розташований у селі Чубівка Черкаської обл., на його південно-східній околиці біля річки Жаботинка, в урочищі «Вітряна Гора». Невідомою залишається точна дата його заснування, однак знаємо, що не пізніше 1706 р., коли за архівними даними Київський митрополит Варлаам Ясинський просив у гетьмана Івана Мазепи заступництва для монастиря, хоча за деякими джерелами обитель існує вже понад 600 років.

У XІX ст. на його території було дві церкви: дерев’яна трьохпрестольна Успіння Богородиці і кам’яна тепла Онуфріївська церква. Церква Успіння, яка була збудована у 1758 р., у XX ст. зазнала руйнації. На сьогоднішній день у доброму стані збереглася трьохпрестольна Онуфріївська церква, яку спорудили у 1810 р. під двома куполами, з вівтарним і дзвіничним приміщеннями, а освячення її відбулося 20 жовтня 1812 р. У 1831 р. церкву відремонтували, а у 1904 р. до храму прибудували два бокові приділи. У південному розмістили престол на честь Покрови Пресвятої Богородиці, а у північному приділі замість престолу розташували жертовник. Центральний престол храму, споруджений на честь святого Онуфрія, зберігся ще з моменту освячення церкви. Храм відзначається оригінальною архітектурою, яка відображала стильові особливості того періоду.

За писемними джерелами, у 1824 р. цю обитель відвідав малий Т.Шевченко, поет приїжджав сюди також і дорослим, у 40-х роках XІX ст. У XІX – поч. XX ст. за монастирем було закріплено чималі земельні володіння і господарство, що дозволяло його ченцям займатися благочинністю; у ті часи це був потужний освітній і мистецький центр Південної Київщини.
До 1917 р. територія монастиря розширювалася, однак у 1928 р. його зачинили, а вже у 1929 р. розібрали церкву Успіння Пресвятої Богородиці. У 1944 р. у монастирі жили черниці з Мотронинського монастиря, проте він продовжував свою діяльність лише до 1949 р., пізніше черниць переселили до Лебединського Свято-Миколаївського монастиря. Понад двадцять років Жаботинський монастир стояв пусткою. З 1972 р. Онуфріївську церкву використовували як склад для зерна, храм повернули віруючим лише у 1990 р.

Жаботинська обитель є важливою культовою спорудою, потрапляла у вир історичних подій, таких як: Коліївщина (1768 р.), Холодноярівська республіка (1918р.), очевидно, відігравала у ті роки певну історичну роль, адже недаремно існує легенда про підземний хід, що з’єднував її з Мотронинським монастирем.

Нещодавно канонізували трьох новомучеників, діяльність яких була тісно пов’язана з цією обителлю – це Даміан (Тимофій) Храпаченко, Федір Киба і Кипріян Олійник, які загинули у 1937-1938 р.

На сьогоднішній день чи не єдиним великим чоловічим монастирем у Черкаській області є Жаботинський. У 1995 р. розпочалося активне відновлення монастиря та реставрація Онуфріївської церкви.
Особливістю цього монастиря є те, що на його території знайдені печери і підземна церква святого Миколая. У 1996-2000 р. печери ретельно вимили і почистили від наносного ґрунту, а черкаські археологи ґрунтовно їх дослідили, з’ясувавши протяжність печер загальною довжиною понад 70 м. Ченці планують укріпити підземні ходи цегляною кладкою і спорудити дзвіницю. В обителі тепер будуються келії, готується готель для приїжджих на 16 осіб, оновлено монастирський сад і висаджено близько 200 саджанців дерев, поступово почало відновлюватися його господарство (садівництво, землеробство, бджільництво й тваринництво). Парафія Онуфріївської церкви – невелика, однак сюди часто навідуються туристи, переважно з м. Черкаси, їх приваблює благодатне і намолене місце, а гостинні монахи готують трапезу на велику кількість відвідувачів. [Газета «Сільські обрії»]

На момент нашої подорожі,підземна церква вже була обкладена кладкою, проте відвідувачів до неї не пускали через небезпеку обвалів. Але нам вдалося поспілкуватись з одним із монахів, якій і розповів, що церква відтворена саме на тому місці, де починалися овіяні легендами печери і підземні ходи, які вели до оспіваного істориками Холодноярського Мотронинського монастиря. Це доводить заниження істориками ролі Онуфрієвської обителі в гайдамацькому повстанні.
Згадуючи про відновлення монастиря, було б недоречним обійти увагою історію людини, що цим займається. За переказами місцевих жителів, теперішній настоятель храму був льотчиком і одного разу побачив у небі те, що перевернуло його світосприйняття і після чого комуніст за покликанням став істинним віруючим. Про те, що він там побачив, нікому не розповідає, лише те, що Бог є і він єдиний. Але навіть той випадок не спонукав його стати на шлях монаха. Дві трагічні події сприяли цьому. Коли він повертався з Півночі до батьків у Черкаси, під часу руху автобусу загинула його дружина, залишивши його з сином, а через деякий час, на тому ж шляху, але в автомобільній катастрофі, загинула і друга дружина, залишивши ще одного сина. І тоді він вирішив присвятити своє життя служінню Богу. Двічі син купував йому авто для зручності, але він його продавав і придбав будівельні матеріали для відбудови церкви.

Вздовж мальовничих пагорбів Чубівки і через річку Тясмин наша подорож пролягла до села Думанці, у якого також є свої легенди і перекази, до яких ми не змогли залишитись байдужими.

2. Думанці. Миколаївська церква.

Село Думанці – одне з найвідоміших серед грибників Черкащини. Сюди люди приїздять полювати і на білих, і на польських, а також не нехтують і маслюками з зеленухами. Але нас воно зацікавило тими неймовірними переказами, що траплялись з грибниками в цьому таємничому лісі. Щоб відчути той дух, ми вирішили в ньому заночувати. Щоправда, це місце для ночівлі ми обрали не в відомому лісі з кікіморами, про який поширюються чутки селом і не поруч відомого дерева «Матір лісу», але дещо чудове ми побачили.

Місцеві жителі розповідають, що навіть ті, що змалечку знають цей ліс, наближаючись до «матері лісу», починають блукати і ходити по колу, не знаходячи виходу і обираючи різні напрями руху, все одно вертаються на один і той самий схил.
Розмістивши на ніч свої намети досить просторо, ми розійшлись з побажаннями доброї ночі, але з настанням темряви усіх охопив якийсь жах, який не проходив. Отже, ми були змушені встановити намети близько один до одного і не спати поодинці, а коли розпалили вогнище, побачили дивну істоту, яку нам вдалось відзняти. Так і ми стали заручниками вірувань у духів, хоч зовсім поруч була церква.

На жаль, це нова церква, яку селяни були змушені відбудувати недалеко від старої. А от і переказ, про який ми почули. Старовинна Миколаївська церква, опис якої я наведу пізніше, славилась не лише своєю архітектурою, але й іконами. Це були дуже цінні ікони ХVІІІ сторіччя, за які на «чорному ринку» могли дати великі гроші. І, як оповідають місцеві жителі, нечистий на руку священик виніс їх з корисливиих мотивів, а щоб якось приховати свій злочин, вирішив спалити церкву-пам’ятку архітектури. І з тих пір гнів Божий впав на село, воно горіло. Жодного дощу не було в тих місцях. Він лив в усіх навколишніх селах, але не там, де задля наживи знехтували Богом. І так відбувалось до тих пір, поки громадою села терміново не було збудовано нову церкву.

Ось що про неї пишуть «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», справочник у 4-х томах, видавництва «Будівельник» в 1983-1986 років:
«Дерев’яна, хрещата в плані, одноверха, з дзвіницею над бабинцем. Збудована з дубових брусів. Однакові за розміром квадратні в плані зруби утворюють рівнокінцевий хрест. Центральний об’єм вищий за бічні, перекритий зрізаним зрубним шатровим склепінням, на якому міститься світловий восьмерик, увінчаний луковичною главкою. Бічні гілки накриті двосхилими дахами, яким на фасадах відповідають трикутні фронтони. Зруби завершені профільованими карнизами, над вікнами – фігурні сандрики, горизонтально шальовані об’єми на кутах закріплені вертикальними брусами-лопатками.
Двоярусна дзвіниця – четверик на четверику з шатровим верхом і маківкою. Внутрішнє убранство підпорядковане висотно розкритому верху. Бічні гілки повністю розкриваються у центральний об’єм. Хори розташовані вздовж західних стін бічних зрубів, в межах центрального прольоту підвищені і спираються на два опорних стовпи. На стінах – монументальний масляний живопис ХІХ ст.»

Ось таку красуню знищила людська меркантильність.

Ми були озброєні картою і компасом, тому лісу не вдалося ввести нас в оману, і ми без перешкод наступного ранку дісталися с.Нечаївка.

3. Нечаївка. Церква Різдва Богородиці. Свята вода.

Надзвичайне село Нечаївка з точки зору нашої подорожі. Вийшовши з лісу, ми одразу потрапили на надзвичайної краси церкву, до якої так і лине душа, як її куполи линуть у небо. Здалеку вона виглядає новозбудованою, але ближче знайомство переконує нас в тому, що храм дійсно старий.

Підтверджує його похилий вік і відповідна табличка. У XVIII ст. у Нечаївці була стара церква, звалася вона Покрова. В 1910 році почали будувати нову дерев’яну у центрі села, яка має назву церква Різдва Пресвятої Богородиці. Церкву будували два роки і відкрили у 1912 році. А будівництвом церкви займалися майстри з Полтавщини і місцевий майстер Корчоха Петро. Біля церкви було побудовано церковно-приходську школу на чотири класи. Стара церква була розібрана і з цих будівельних матеріалів побудовано у 1928 році школу на «Степу».

За річкою Тясмин – гори. Одна з них називається Шайова гора. За легендою, на горі стояла корчма жадібного і всілякими неправдами розбагатілого корчмаря Шая. Якийсь бідняк, пропивши в нього останню сорочку, прокляв корчмаря, і його корчма провалилася в землю разом з червінцями. На тому місці залишилася тільки яма. В дійсності ж в Шайовій горі знаходяться родовища синьої (білої) глини, люди брали її на свої господарські потреби і вибрали катакомбний прохід, який завалився. Біля Шайової гори є ще і Козина гора, урочище Гусівське, де проживав пан Гусь.

Легендами і містикою овіяна вся Нечаївка. Коли ми планували свою подорож, ми взнали ще про одну: одного разу на зрізі дерева проявився лик Ісуса Христа за проповідями священників. Ми вважали, що це неможливо, але що тоді таке ми бачили у лісі? Отже, ми маємо знайти це дерево, щоправда, за переказами старих людей, якщо по країні починають з’являтись образи святих, то це не до доброго. Але спершу ми вирішили відвідати дивне місце, на яке вказує, як на місце святого джерела, вказівник на дорозі. І прямуємо одразу туди.

Звичайна хата. Відрізняється від інших тільки тим, що на дорозі стоять автобуси з номерами різних міст і не лише України. На подвір’ї нас радо зустрічає пан Дмитро, а далі – Богоявленська покаянна каплиця. Нас провели до каплички і в першу чергу продемонстрували дерево, на якому проявився образ Ісуса Христа. І знову оповідання місцян.

Одного разу в село привезли мощі святого, і саме в цей день на дереві з’явилось це зображення. Але воно подвійне. Там, виявляється, ще є і зображення того святого. Але усіх примусила зніяковіти ще одна ікона: «Плат Вероніки». Саме той плат, яким Вероніка останній раз обтерла лице Царю Іудейському. І на якому одразу проявився змучений образ Назорея. Чи не тому так моторошно нам стало від цієї ікони. До цього дня ніде нам не доводилось зустрічати подібної. Змученими, всевидячими очима зазирав Спаситель прямо в душу. Здавалось, нічого не вкриється від Його погляду. При цьому кожен з нас бачив Його очі по-різному, кажуть люди, що якщо ти багато згрішив, то Син Божий закриває свої очі для тебе.

Після відвідин каплички нас відвели до кабінок, в яких власне і відбувається зцілення святою водою. Набравши у відра води з Хреста, отець Дмитро тричі обливає льодяною водою, читаючи при цьому «Отче наш», і приємне тепло поширюється по всьому тілу. І дійсно, вся втома і тривоги сьогодення відходять від тебе. Розповів нам Дмитро Дмитрович і історію виникнення джерела. Придбавши ділянку землі і стару хату, приїхав він до Нечаївки, але, на жаль, джерело води на ділянці було замулене, і від нього тхнуло багнюкою. Коли новий хазяїн ліг спати, то думки його були про те, де і як здобувати питну воду. В цю ніч до нього прийшов Спаситель і сказав, що джерело води на його території стане кришталево чистим і буде вертати людям силу і здоров’я, але він повинен радо зустрічати кожного, хто до нього прийде і нікому не відмовляти в зціленні. Наступного дня і дійсно джерело води стало кришталево чистим, і при цьому вода мала надзвичайний смак. Коли отець Дмитро відніс водичку на експертизу, то виявилось, що в ній є елемент, який ніколи не зустрічався до цього, і якого немає в таблиці Мендєлєєва. І потягнулись до надзвичайного місця люди. Нам зустрілась жінка, яка отримавши своє зцілення, почала возити до каплиці інших нужденних.
На такій чарівній ноті і закінчилась наша подорож духовними місцями Черкаського району.

Де б і коли не жила людина, вона завжди має своє духовне коріння. Навіть відсутність людського – лише свідчення низької духовності першоджерел. Для того, щоб легше керувати массами, дуже часто в багатьох країнах використовувалась релігія. Через наївну віру у освіченість священиків люди слухали їх беззаперечно. З приходом нової влади комуністів, які розуміли, що сила церкви спроможна підняти в будь-який момент повстання, все духовне почало викорінюватись. Викорінювалось все методично і надовго, нав’язуючи нову релігію – релігію комунізму. Зберегти віру і донести її до дітей вдавалось небагатьом і лише потайки і пошепки. І лише в селах зберігались пам’ятки віри. Подекуди найбільш р’яні голови перетворювали приміщення церков на льохи чи господарські приміщення, а декотрим вдавалось зберегти храми для їхнього прямого призначення. Навіть розуміючи, що Бог має бути в душі, пам’ятки, які ми відвідали, мають зберігатись для прийдешніх поколінь, як історія духовності українського народу. Самобутня, неповторна історія. Досліджуючи архітектурний стиль відвіданих храмів і тіні тих, що не вдалося зберегти уже за часів Незалежної України, ми усюди зіткались з описом: український народний. Не баррокко чи готика, а саме український народний, а отже, в жодному іншому регіоні на теренах колишнього великого і могутнього більше не зустрінеться подібних будівель. Це надбання лише нашої нації, нашої духовності, де так гармонійно переплітається віра в Бога і осторога духів. Нам це надбання і берегти. Хто, якщо не ми?

Теги: черкаси, черкаська область,

Черкаси наживо

Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
У День захисту дітей, черкасцям продемонструють унікальний фотопроект. Для нього місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців
Котяча дружба ...
Владислав Бедринець, RSS
16+ Про це… ...
Борис Юхно, RSS
Про хрущовки ...
Борис Юхно, RSS
Зачинені двері ...
Анна Сакун, RSS