Головна > Суспільство > Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»


6-12-2017, 15:43. Размістив: Олеся Зінченко
Про першу поїздку «дорогою смерті» в зону АТО, сильних духом чоловіків, які захищають країну, вагітність під кулями, підтримку чоловіка й мир у всьому світі – відверто про своє життя розповідає волонтерка і громадська активістка Оксана Циганок. Інтерв’ю з цією непересічною жінкою, яка вже чотири роки поспіль, ризикуючи власним життям, допомагає нашим хлопцям на Сході, ми підготували до Міжнародного дня волонтера, який відзначали 5 грудня.

– Розкажіть, де Ви навчалися і чому обрали такий фах?
– Навчалася в Черкаському педінституті – зараз Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Здобувала фах учителя української мови та літератури.
Дуже хотіла бути вчителькою. Пам’ятаю, коли закінчила дев’ятий клас, до нас в гості приїхав дядько, він був доктором юридичних наук, викладав право в Києві. Тож мама мріяла, щоб і я стала юристом. Натомість, я тишком від батьків домовилася з учителькою російської мови та літератури, щоб додатково займатися з нею.
І от настав час вступати до інституту, мама надумала відправити мене до Києва, а я заявила, що буду вчителем. Щоправда, на той час у країні відбулися серйозні зміни, ми здобули незалежність, у школах почали викладати українську мову, російська стала неактуальною. Тож, вирішила піти на факультет української філології. І хоча на вступних екзаменах усі правила розповідала російською, мене похвалили, що ухвалила таке свідоме рішення – вивчати й згодом навчати дітей рідній мові.

– Працювали вчителем?
– Так, спершу в школі у Сигнаївці, що в Шполянському районі. Потім трохи у Черкасах, в дев’ятнадцятій школі. На старших курсах педінституту паралельно здобувала ще одну освіту – навчалася в Інституті управління бізнесом. Тож згодом почала займатися власною справою.

– А як дійшли до волонтерства?
– Це все Майдан, тоді й піднялася «з дивану». Власне, завжди була борцем за справедливість, не могла стояти осторонь, коли бачила, як когось ображають. Для себе вирішила, що в моєму домі й рідному місті не будуть господарювати якісь наймані бандюки.
Організували блокпост на виїзді зі Сміли, певний час стояли там. Тоді в мене з’явилося багато друзів, з якими й почали займатися волонтерством.
Зараз, озираючись назад, розумію, що до Майдану в мене було одне життя, а зараз – зовсім інше. І останні три-чотири роки набагато насиченіші подіями, ніж усе попереднє життя.

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»


– Пам’ятаєте свою першу поїздку в зону АТО?
– Звісно. Тоді до мене приїхали хлопці з «Правого сектору» зі Сміли й сказали, що ніхто не хоче їхати на Схід, відмовляються і бояться. Спитали, чи можу поїхати я. Погодилася і «підбила» на поїздку ще й свого кума.
На той час було дуже мало інформації – не уявляли, що там взагалі коїться. Слов’янськ був окупований, дорога прострілювалася – її називали «дорогою смерті» – тож ми вдягли каски, бронежилетами завішали вікна, натиснули на газ і просто молилися, щоб прорватися до наших хлопців.
Коли дісталися, побачили, що військові перебували просто-таки в злиденних умовах. Там познайомилася з одним молодим, тоді ще командиром, а зараз підполковником Нацгвардії. Він мав сім’ю – дружину і двох маленьких діток, яких лишив удома й пішов на війну. Дружина за цей вчинок на нього дуже ображалася. Я ж поцікавилася: «А й справді, Богдане, стільки чоловіків зараз сидять удома. Навіщо це все тобі?». На що почула неймовірну відповідь, яка дуже влучно пояснює, чому і я обрала такий шлях. Він сказав: «Потому, что пришло наше время, время выбрало нас…».

– Зараз їздите на Схід?
– Так, постійно. Ось днями повернулися звідти. До всього, весь час відправляємо посилки.

– Що змінилося за ці роки в зоні АТО?
– На початку війни наші хлопці не мали ні достойних зарплат, ні технічного забезпечення, ні пільг, навіть нормального одягу не було. Був такий період, що наші наступають, а ми, волонтери, довозимо їм бронежилети, каски… Та, попри це, наші йшли проти танків із таким піднесенням і вірою у свою справу, що просто вражало й захоплювало. Ніхто й подумати не міг, що все затягнеться на такий тривалий період.
… Я тоді так полюбила наш прапор. Усе життя якось його не помічала, не надавала ваги: символ – то й символ. А в останні роки прапор для мене означає життя, бо там, де він є на Сході, там є наші, а, отже, ти – в безпеці.
А потім був інший період – на службу почали забирати всіх, хто, як кажуть, не встиг заховатися під диваном. Це далося в знаки, запал спав, піднесеність дещо зникла.
Зараз серед військових більше професіоналів, знавців своєї справи, які точно знають, що вони роблять, для чого і як.

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»


– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю двох дітей: старшу доньку і молодшого сина, різниця між ними – майже вісімнадцять років. У цьому є щось дуже особливе, якесь виняткове задоволення. Колись, іще до вагітності, зайшла до магазину, а там для маленьких діток проводили якесь свято з конкурсами. Тоді подумалося, яке це все далеке від мене й теперішнього життя, то вже давно пройдений етап. А потім завагітніла й усе почалося заново – свята, конкурси, а опереду – дитсадок, школа, університет... І це ніби прожити два життя – перше було щасливе й повноцінне, а зараз друге – яскраве і не менш щасливе. Це неймовірні відчуття!
Мій синок, Андрійко, дуже активний і непосидючий. Власне, я й хотіла дитину з такою вдачею. Навіть ім’я обирала таке: дуже багато командирів – справжніх і відданих своїй справі – звуться Андріями. Ось і вибрала собі такого ж командира, а тепер не знаю, що з ним робити (сміється – авт.).
Чоловік із великим розумінням ставиться до моєї справи, не втручається, підтримує сім’ю фінансово й ніколи не рахує мої витрати, хоча й розуміє, що гроші часто йдуть «на сторону». Ось, нещодавно придбала комплект гуми для розвідників і хлопцям відправила. Як же не допомогти, коли ми товаришуємо ще з 2014 року?.. Тепер на Новий рік лишуся без подарунка, але це нічого. Зате самій вдалося зробити хороший дарунок, а це – найголовніше.

– Про що Ви мрієте?
– Нещодавно прочитала, що нині в світі ведуть близько шістдесяти локальних війн. Тож маю, певне, шалену мрію – мир на всій планеті. А найдужче хочеться миру в нашій країні.
Запам’ятався вислів Ліни Костенко: «Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.». Певне, влучніше й не скажеш… Хотілося б, що люди навчилися нарешті цінувати одне одного, розуміти й слухати. На жаль, нині насампред усі і більшість політиків зокрема, захищають лише власні інтереси, прикриваючись гучними гаслами.

– Відчуваєте себе щасливою?
– Так. Я навіть вивела власну формулу щастя. На мою думку, щастя для жінки складається з трьох складових: кохати й бути коханою – тобто жіноче щастя, народити й виховати здорових і щасливих дітей – материнське щастя, реалізувати себе – щастя в роботі. Усе це маю, тож можу сказати, що мені неабияк пощастило в житті.

– Що зазвичай робите перед сном?
– Співаю пісень малому або книжки читаю. А ще іноді читаю соцмережі.

– Чи вірите Ви в Бога?
– Я не вірю в наші церкви, але вірю в Бога. Завжди думала: як же це так – Біблія одна, Бог один, Ісус один, а скільки довкола цього ведеться війн і розгортається суперечностей…
Колись в АТО трапилася ситуація: доганяли наших розвідників, які йшли в наступ, а ми везли їм бронежилети, каски й рації. Заблукали, а надворі – ніч. Зупинилися біля невеличкого села Оленівки, зараз це окупована територія. Їздили по колу, зв’язок то пропадав, то з’являвся, а ми не знали, куди ж себе подіти. Аж раптом бачимо церкву, а в ній світиться. Запропонувала піти туди, пояснити, хто ми й для чого тут і попроситися переночувати, хоча б і на підлозі, бо вже третю добу – в дорозі. Були б туди заїхали, та вчасно роздивилися, що там якісь підозрілі люди. Аж виявилося, що в тій церкві отаборилися чеченці, охороняли склад боєприпасів.
Бог відвів, тільки на нього й надія.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації

Повернутись назад