Головна > Лев Хмельковський, RSS > Михайло Сирота розповідав

Михайло Сирота розповідав


8-01-2018, 19:23. Размістив: Олеся Зінченко
25 серпня 2008 року у дорожній пригоді під містом Узин на Київщині загинув мій добрий знайомий Михайло Сирота − український політик, голова Трудової партії України, народний депутат, один з авторів Конституції України, кандидат технічних наук, доцент і проректор з навчальної роботи Черкаського інженерно-технологічного інституту. У мене збереглася касета з його розповіддю про прийняття Конституції України. Розповідь я записав у листопаді 1998 року в Ньюарку, штат Нью-Джерзі.

Коли відновилася Українська держава, почалася надзвичайно жорстка боротьба тих сил, які не хотіли цієї держави, але багато сил працювали в Україні над тим, щоб її розбудувати. Наші опоненти говорили, що український народ не здатний побудувати свою державу, не здатний прийняти Конституцію, якою ми могли б визначити, куди розвивається наша держава. Тому прийняття Конституції – це була дуже важлива політична боротьба, яка мала показати, що Україна справді є европейською державою, яка має віковічні традиції і може прийняти досконалу Конституцію. Часто в Україні «ліві сили» говорять, що Конституція була прийнята за одну ніч, маючи на увазі той драматичний період, коли цілу добу ми не виходили з Верховної Ради, поки не прийняли Конституцію. Це зовсім не так, тому що відразу після проголошення акту про незалежність і суверенітет України створили комісію по опрацюванню Конституції, яку очолювали Леонід Кравчук та Іван Плющ. Але їм не вистачило сил і терпіння довести цю справу до логічного завершення. Верховна Рада достроково розпустилася, не прийнявши Конституцію. Коли була обрана у 1994 році нова Верховна Рада, відразу сформували нову Конституційну комісію, яку очолили новий президент України Леонід Кучма, а також новий голова Верховної Ради Олександр Мороз. Ця комісія працювала досить довго і врешті у лютому 1996 року передала закінчений проєкт до Верховної Ради. Уже побіжний перегляд того проєкту показував, що Верховна Рада навряд чи могла прийняти його відразу навіть за основу. Близько 80 депутатів підтримували той проєкт, але для прийняття Конституції потрібно не менше 300 голосів. Розпочався завершальний етап надзвичайно сильної боротьби і протистояння за прийняття Конституції, що перекидалося на усе суспільство. Доки йшли дебати і ми не починали роботу щодо самої Конституції, сформувалася група спочатку з право центристів, а потім до нас долучилася Селянська партія, пізніше Соціялістична партія і ми практично переробили майже повністю проєкт і на початку травня внесли його на розгляд Верховної Ради. Це був майже шок для тих, хто не хотів приймати Конституцію, коли за її прийняття в першому читанні проголосувало 240 депутатів. Сам Олександр Мороз, який сьогодні каже, що багато зробив для прийняття Конституції, і справді багато зробив на завершальному етапі, але в першому читанні він голосував проти Конституції, не підтримуючи її, і лише коли зрозумів, що Конституція може бути прийнята без нього, він тоді почав брати участь у цьому процесі. Коли ми прийняли в першому читанні проєкт Конституції, Верховна Рада встановила нам термін два тижні, щоб ми доопрацювали її, тому що за нашим законодавством кожен депутат може подати доповнення і зміни, а ми повинні їх доопрацювати, щоб у другому читанні розглядати і приймати остаточний варіянт. Комуністи вибрали свою тактику – дати нам стільки зауважень, щоб ми фізично не змогли їх опрацювати. Вони дали понад 7,000 поправок. Комуністи, які увійшли до нашої комісії, вимагали кожну поправку розглядати, затягуючи час. Коли ми видрукували усі поправки, вийшло 1,140 сторінок. Я зрозумів, що то буде боротьба нервів, хто кого витримає. Оскільки я українець, то чому я маю мати гірші нерви, ніж вони? Перегортаю першу сторінку, читаю. «Голосувати будемо?» − питаю. «Будемо!» − кричать комуністи. Проголосували за поправку 3−5 осіб. Не приймається. Наступна.

Михайло Сирота розповідав


Комуністи побачили, що така поступова тверда робота дає свої результати. Весь час зі мною в комісії працював дуже шанований Ігор Юхновський, академік, державник, який і сьогодні, маючи 78 років, дуже активно працює в українському парламенті. І коли напруга перевищила усі допустимі межі, він підходить до мене і каже: «Михайле, чого ти маєш нервувати? Ти повинен знати, що будь-які труднощі переборює чесна праця. І ніхто не може її перебороти. Ми ж працюємо для держави!». Так ми й працювали і підготували за два тижні усі зміни і почали вносити їх на розгляд Верховної Ради. Це була дуже виснажлива боротьба, але стаття за статтею ми голосували, набирали необхідне число 300 голосів. Напруга зростала. Усі негаразди, які були в Україні, концентрувалися в Києві, під куполом Верховної Ради. Йшла боротьба за те, чи буде Українська держава, чи йтиме вона тим курсом, яким йде увесь розвинутий світ? Здавалося, що ми зайшли в глухий кут, тому що проголосувати за те, що українська мова є єдиною державною мовою, чи проголосувати за синьо-жовтий стяг, за тризуб, це здавалося майже неможливим. Як це можна в цьому парляменті, де багато людей, яким на усе наплювати? І от напруга дуже сильно наростала. Дійшло до того, що Президент Леонід Кучма не витримав і видав указ, що він буде виносити на референдум той проєкт Конституції, який подали до Верховної Ради 11 березня, а не той, який ми опрацьовували протягом двох з половиною місяців. А ми знали, що референдум в Україні може викликати надзвичайно велике збурення, що до референдуму ліві долучать питання – чи ви хочете незалежности, чи ви хочете російської мови, чи ви хочете бути разом в Радянському Союзі чи ні? Саме тому 27 червня, коли ми зайшли о 9-ій годині до Верховної Ради, ми розуміли, що або ми, не виходячи з Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або що в Україні не буде Конституції.

Залишилися найбільш важливі питання, пов’язані змовою, з символікою, з Автономною Республікою Крим, приватною власністю на землю. До 5-ої години ми працювали в різних секціях, а о 5-ій годині я став на трибуну Верховної Ради і не зійшов з неї до 9:20 ранку 28 числа. Було це надзвичайно драматичне засідання. Ніхто не спав. Не було багатьох урядовців, не було комуністів, які майже усі покинули залю. І дуже часто було, що залишалося 330 чоловік, а деякі комуністи, які залишалися, вийняли свої картки до голосування. 302 особи, 301 – усе висіло на волосочку. Багато було провокацій, коли спеціально збурення робили. Кричали: «Йдемо звідси!» Доводилося кричати: «Люди, що ви робите? Одумайтеся!» Було й так, що я тримався за трибуну обома руками, а на моїх плечах чоловік 5−10 висіли, шпурляли один одного, били. Це було боротьба добра і зла, нечистих сил і Божої світлої сили. Як викладач, я використовував звичний прийом. Стоячи на трибуні, я не бачив облич, бачив лише чорну силу, яка кипіла ненавистю. Виходячи на трибуну, я христив тричі залю поглядом, а не рукою, і читав про себе «Отченаш». Після того нікому не вдавалося вивести мене з рівноваги. Одного лише разу Мойсеєнко вивів мене з себе, коли сказав: «Ви тут причепили ганчірку і думаєте, що це у вас прапор?». Я сказав: «Може для вас це й ганчірка, а для мене це прапор моєї держави!». Олександр Мороз каже (він позаду мене сидів): «Це ще не проголосовано, немає такого закону, що це нашої держави прапор». Я кажу: «Нічого, ми зараз Конституцію приймемо, то буде вже у Конституції наш прапор». Величезне напруження було усю ніч. Голосували дві статті вкупі. З однієї сторони це була стаття 20 про герб, прапор, гимн нашої держави, а другого боку – Автономна Республіка Крим. Якщо ліві не хотіли 20-ої статті, то праві вважали, що не повинно бути Автономної Республіки Крим, повинна бути Кримська область. Проголосували 301 голос за це і тоді я остаточно зрозумів, що Україна матиме Конституцію.

Я вірив у це ще з того часу, коли ми розглядали перший проєкт, який мав такий вислів: «Усвідомлюючи свою відповідальність перед нинішнім і прийдешніми поколіннями». Михайло Ратушний з Конгресу Українських націоналістів, він не був членом комісії, але до нас прийшов і каже: «А чому ми забуваємо по минулі покоління? У нас же є славна історія держави». Ми погодилися. Тоді Іван Попеску, член комісії, сказав, що треба внести до Конституції слово Бог і то з великої літери. Він мотивував це тим, що усі держави, які вживали слово Бог у конституції, починали активно розвиватися. Що почалося на комісії, де було 20 осіб! Це треба було бачити. Навіть шанований мною Вадим Гетьман не витримав, і каже: «Та який Бог? Ви що подуріли? У нас же стільки проблем!» Проголосували на комісії і винесли на Верховну Раду, на друге читання. Симоненко вертівся як вуж під вилами, тому що його виборці – це люди старшого віку й вони ближче до Бога, ніж комуністи. Вони ходять до церкви, а тут Симоненко розповідає, що не треба Бога. Він каже: «Та я за, хай Він буде, але не треба Його в Конституцію!» І так сталося, що в остаточній версії Конституції це звучить так: «Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом, власною совістю, минулими, нинішнім і прийдешніми поколіннями...». Я вважаю, що це формула усієї Конституції, і це формула розвитку України на майбутнє. Ми горді тим, що маємо славне історичне минуле. Ми маємо чим пишатися в минулому. Ми були найпершою демократичною державою, де не було ніякого тоталітаризму і авторитаризму, не було царя, а були виборні посади гетьманів. Могли гетьмана й зняти. І ми сьогодні будуємо державу для майбутніх поколінь на основі Божих законів й власної совісті, бо Україна по суті своїй є надзвичайно високо розвинена духовно і це відрізняє її від інших країн. З 87 лівих проголосували лише 35. Багатьох вони з цих 35 виключили з партії, а потім відновили, бо дітися нікуди. І почався інший етап нашої історії, який є навіть складніший.



Повернутись назад