Головна > Іван Десятніков, RSS > 100 років як минула Велика війна

100 років як минула Велика війна


12-02-2018, 19:32. Размістив: Олеся Зінченко
Якось зовсім непомітно минула визначна дата у вітчизняній історії. 100 років тому для України закінчилася Перша світова війна. Саме 9 лютого 1918 року у Бресті Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина та Українська Народна Республіка уклали мирну угоду.
Затерта радянською ідеологією в історичній пам'яті громадянською та Великою Вітчизняною чи то пак Другою світовою війнами, Велика війна й досі пересічно сприймається як дуже давня, далека, в якій люди воювали казна за що. Проте, тоді це була величезна трагедія, з численними жертвами та незліченними поламаними долями. Можна погодитися, що того лютневого дня війна для України не завершилася, радше навпаки, вона розгорілася з новою силою, але вже на інших фронтах і проти інших ворогів. Але люди тоді зітхнули з полегшенням. Війна закінчилася!

Україна вийшла з війни задовго до її закінчення – вона тривала ще понад півроку, коли 11 листопада 1918 року у Комп’єнському лісі представники Антанти та Почвірного союзу підписали перемир’я. Цього дня світова спільнота й відзначає закінчення Першої світової війни. У Франції цей день навіть велике свято.
Власне, Україна й не починала тієї війни, бо не мала 1914 року власної державності. Та й 1918 року німці та їх союзники пішли на підписання мирної угоди з новою країною, про яку у Європі мало хто чув і навіть мало хто здогадувався про український національний рух, керуючись власною realpolitik. У країні, затиснутій блокадою, починався голод, а Україна зголошувалася надати хліб і м’ясо в обмін на мир і допомогу проти більшовиків. До того ж угода з українцями стала чудовою нагодою перехопити ініціативу з непоступливими більшовиками, які намагалися укласти мир з Центральними державами у тому ж Бресті. Як знати, якби не перемовини у Бресті та комбінації досвідченої німецької дипломатії, можливо, Центральна Рада так і залишилася на рівні ілюзій про ефемерну «майбутню російську федерацію вільних народів». Бо мирна угода Центральними державами могла бути підписана лише з незалежною державою, а не частиною, нехай і колишньої, але Російської імперії чи то Республіки, яка все ще перебувала з ними у стані війни. Не применшуючи роль української дипломатії, слід визнати, що німці чудово все обставили, уклавши мир з країною, з якою не воювали, звільнивши десятки дивізій і отримавши продовольчі запаси, які дали їй можливість протриматися до кінця року.

Цей мир дав змогу Центральній Раді за допомогою німецьких та австро-угорських військ відновити контроль над територією, на якій вона проголосила УНР. Це відбулося досить швидко, особливо якщо порівняти марш нових союзників з трирічним тупцюванням армій у Карпатах. Зміна злісних ворогів – Німеччини та Австро-Угорщини, на любих друзів, звичайно, не могла минутися легко. Та й досі перебування німецьких та австро-угорських військ 1918 року в Україні у підручниках з історії називається «окупацією». Як на мене, то це те ж саме, що, наприклад, вважати, що радянська армія окупувала протягом 1979-1989 року Афганістан чи американська у 1965-1973 роках Республіку В’єтнам. Німці й австро-угорці перебували в Україні згідно міждержавних домовленостей і були союзниками у війні з Радянською Росією, а не окупантами. Та народ був далекий від таких дипломатичних гамбітів, особливо після того, як німці інспірували у квітні 1918 року державний переворот і проти уряду Скоропадського та його покровителів розгорілася отаманщина.
Михайло Грушевський вважав, що мета вигнання більшовиків з України виправдовувала засіб – запрошення німців. Останній обернувся проти нього самого та ідеї української державності за кордоном. «Міжнародне визнання» УНР у Бресті для країн Антанти нічого не вартувало. Брестський мир та гетьманський переворот 29 квітня 1918 року дали їм підстави вважати Україну маріонетковою державою Німеччини й залишити українців за дверима мирних переговорів після закінчення Першої світової війни. Нажаль, протягом 1919-1920-х років УНР на Заході вже не сприймали серйозно, пам’ятаючи про «зраду» у Бресті й український хліб, який годував німецьких солдат на Західному фронті, на якому все було «без змін». Багато істориків на Заході й досі вважає Україну того часу німецькою «puppet state», розташовуючи її в одному ряду з Королівством Польським, Герцогством Курляндським і Семігальським, Об’єднаним Балтійським герцогством тощо. Та на початку 1918 року кінця-краю війні видно ще не було. То ж не будемо засуджувати наших тогочасних державних мужів «заднім розумом».
1915 року точилися запеклі бої біля гори Маківка в Українських Карпатах. Сьогодні тут височіє меморіал полеглим у тих боях українським січовим стрільцям. У складі австро-угорської армії вони тиждень стримували натиск підрозділів російської імператорської армії. Місцевий патріотизм – то, звичайно, добре, але ніде там немає меморіалу полеглим з іншого боку. А між тим, війська російського Південно-Західного фронту комплектувалися переважно з вихідців з українських губерній Російської імперії. І Росія, і Австро-Угорщина використовували у тій війні українців як людський матеріал, примушуючи класти життя за інтереси імперій, а не своєї нації.
9 лютого 1918 року це закінчилося.

Повернутись назад