Головна > Суспільство > Ірина Філенко: «Моя робота – це можливість зустрічати людей, про яких хочеться розказати іншим»

Ірина Філенко: «Моя робота – це можливість зустрічати людей, про яких хочеться розказати іншим»


13-02-2018, 09:45. Размістив: Олеся Зінченко
Про радіо у нашому житті, цікаві ефіри та історії, які хочеться розповідати, а також про особливості роботи радійного журналіста розповідає читачам «Нової Доби» журналіст радіо «Рось», а тепер уже й служби новин Філії ПАТ «НСТУ» «Черкаська регіональна дирекція», Ірина Філенко – улюблениця черкаських слухачів.

– Де Ви навчалися і чому обрали такий фах?
– Навчалася у ЧНУ ім. Б. Хмельницького, там отримала диплом про вищу освіту за спеціальністю «Журналістика». Мабуть, цей фах мене сам обрав. Якось керівниця моєї дипломної роботи Олена Надточій казала: «Журналіст – це дилетант з усіх професій». Ймовірно, мені це й подобається у роботі найбільше: бути потроху обізнаною в усіх сферах. Не змогла б бути, наприклад, бухгалтером. Журналістика – це щодня щось нове.
– Розкажіть, як уперше потрапили на роботу на радіо?
– Ще навчаючись на 4 курсі, домовилася про практику у Києві в редакції «України молодої» і вже складала валізу до столиці. І в цей день куратор групи раптом сказала: «На телекомпанії на радіо можуть взяти кількох практикантів». Я подумала: «Чому б і ні?». Перша моя практика у грудні, переросла у другу практику у квітні. А вже у травні запропонували роботу. Так на «Росі» працюю вже майже 8 років. Це – неймовірний час відкриттів, самовіддачі й сконцентрованості на потребах слухача.

– Пам’ятаєте свій перший прямий ефір? Про що він був?
– Перший ефір був із психологом. Бо мені у той момент був потрібен виключно психолог. Перший ефір, як і всі наступні ефіри, тривали 30 хвилин. Це відносно багато для мовчазних гостей, і відносно мало для обізнаних і балакучих. Ті перші 30 хвилин ефіру мені здалися вічністю. Ефір був присвячений темі «Дружби». З висоти прожитих років, зараз до фахівця були б зовсім інші запитання.
– За яким принципом добираєте собі теми для сюжетів, ефірів?
– Теми виникають або після тривалих обдумувань, або раптово, але завжди снують у повітрі. Важливо: роззиратися, уважно дивитися і спостерігати за всім, що відбувається навколо. Особливо – за людьми. Проте, насамперед, добираю теми, які цікавлять мене або які хочу пізнати чи зрозуміти глибше.

– Чим робота радійника відрізняється від газетного журналіста чи телевізійника?
– Працювала в усіх видах ЗМІ: в газеті, в журналі, електронному ЗМІ, на радіо й телебаченні. Всі ці типи ЗМІ об’єднує одне: людям важливо знати, що відбувається навколо і як це впливає на їхнє життя. Мені здається, радіо із цього списку найоперативніше: ефір завжди можна перервати, щоб оголосити про надзвичайно важливі події. Можна зацікавити слухачів грою музики, звуків, голосу чи інтерв’ю із героями ефіру. Якщо телебачення здатне вражати картинкою, то тримати слухача біля приймача за допомогою звуку ще цікавіше. Мені дуже подобаються інформаційні сюжети, які ми з колегами готуємо у випуски новин: за один випуск можна почути більше 10 різних голосів авторів та героїв сюжетів!
Коли монтую інформаційні сюжети, переді мною спеціальна програма, в якій працюю зі звуком. Якщо газетному журналісту треба розшифровувати інтерв’ю, правильно добирати слова чи працювати із текстом, радійнику можна подати голос героя – і слухачі самостійно відчують емоцію, настрій чи ставлення людини до ситуації. Мені подобається, що ми не вигадуємо і не додумуємо щось за героя – людина сама все скаже за себе.
– У будь-якій роботі можливі курйози, форс-мажори чи просто цікаві випадки…
– Кожен ефір – це набір цікавих випадків, історій і форс-мажорів. Колись прийшов співрозмовник, який на всі запитання відповідав «Так, ні, не знаю». Мої запитання закінчилися надзвичайно швидко. Проте я не можу під час прямого ефіру сказати: «На жаль, сьогодні співрозмовник виявився не таким балакучим, як би я хотіла, тож ми закінчуємо ефір раніше». У цій ситуації згадала, як мій колега колись жартував, що викрутився із подібного, бо три рази ставив одні й ті ж запитання різними словами.
Нещодавно гість зайшов у студію, коли вже йшов ефір. Тихенько прочинив двері та сів, поки я його представляла.
Якось один із ветлікарів перед ефіром сказав мені: «Та хто це радіо слухає?!», а протягом півгодини було до десятка дзвінків. Людина зі студії виходила, м’яко кажучи, здивована.
Моя улюблена історія, яку розповідаю гостям, що прийшли вперше і нервуються, про історика, який прочитавши запитання за п’ять хвилин до початку, сказав: «Я не знаю відповідей», взяв свою валізу і вийшов. У мене, звісно, відібрало мову від такого. На щастя, запросила на цей ефір двох гостей. У підсумку вийшла прекрасна розмова.

– Які були найцікавіші у Вас?
– З останніх ефірів: запросила на розмову волонтерку Корпусу миру Кортні Коупленд із США, яка лише вчить українську кілька місяців. Для мене це був виклик, бо гостя – іноземка, та ще й у прямому ефірі, яка лише вчить українську. Все вдалося.
Є гості, яким не встигаю поставити усі запитання. Бо під час розмови виникають додаткові. Було кілька ефірів, коли мені хотілося запитувати ще і ще, а час дуже швидко зазвичай збігає у таких випадках. До розмови з усіма ретельно готуюся, і радію, коли кажуть: «Ви нам такі цікаві запитання ставили». Тоді думаю, що, можливо, мені вдалося розкрити людину під час розмови. Не люблю банальних запитань. Ставлю себе на місце запрошеного і думаю: «Чи хотіла б я відповідати на прості запитання?».
– Що для Вас у цій роботі було найважче, а що – найприємніше?
– Не можу чогось виокремити як найважче. Моя робота розумова, не фізична. Якщо підготуватися, може вийти доволі цікава розмова. Іноді відмовляють або забувають про запрошення і доводиться у дуже короткі строки шукати заміну. Однак частіше все виходить ще краще, ніж планувала спочатку. Найприємніше, коли після завершення ефіру, людина виходить зі студії спокійна і каже: «Запрошуйте мене ще».
– Чи любите свою роботу і за що?
– Моя робота – це можливість зустрічати людей, про яких хочеться розказати іншим. Коли вранці йду на роботу, ніколи не знаю, що сьогодні може бути: колись прийшла у п’ятницю зранку на роботу й за кілька хвилин був виїзд до Городища, там на залізничній станції горіли цистерни.

Спілкувалася Анна Сакун


Повернутись назад