Головна > Валентин Лазуренко, RSS > Ні синиці у жмені, ні журавля у небі

Ні синиці у жмені, ні журавля у небі


4-06-2018, 16:21. Размістив: Vlad
Особливості ментального сприйняття заможним селянством України соціально-економічних процесів на селі в 20-30-ті роки XX століття

«Тато в созі, мати в созі,
У нас хата стоїть з лоззя,
А на хаті один куль –
А всі кричать, що куркуль».

«Народ скаже – як зав’яже». Це народне прислів’я переконливо свідчить, що в усі часи своєї історії український народ, незважаючи на драматичний, а інколи і просто трагічний перебіг життя, не загубив притаманні йому гумор, іронію, влучний сарказм.

Одним із складних і неоднозначних періодів сучасної української історії стали 20–30 роки XX століття. Особливим драматизмом було позначене життя українського села. Саме воно найбільшою мірою відчуло на собі антигуманну сутність тогочасної соціально-економічної політики радянського керівництва щодо селянства. На межі 20-30-х рр. XX століття найголовнішим завданням ЦК КП(б) України на селі стало успішне здійснення земельної політики. Суть її полягала в здійсненні суцільної колективізації одноосібного господарства.

Одноосібники, або як їх іще називала існуюча система «заможники», «капіталісти в землеробстві», «індуси», «куркулі», відразу відчули на собі суть закладеної в резолюції III з’їзду КП(б)У політику на селі. Незважаючи на те, що в період нової економічної політики заможні селяни були майже повноправними господарями на власній землі, вільно займались вирощуванням і збутом продукції, вільно розпоряджались отриманим прибутком, вже на підступах до суцільної колективізації їх становище різко погіршилось. З початком згортання непу і форсуванням колективізації, більшовицька партія поставила собі за мету знищити існуючий на той час на селі прошарок заможників. Знищити в селянина почуття господаря власної землі, господаря який не лише обробляв землю, але і розпоряджавсь наслідками своєї праці – стало головним завданням радянського тоталітаризму.

Розпочався сумнозвісний процес «розкуркулення», гарячкова насильницька колективізація. Не спроможні відкрито протидіяти офіційній антинародній політиці селяни вдалися до слова. Усна народна творчість породила таку могутню хвилю опору, з якою марно було змагатися більшовикам:

«Косіорів та Рикових
На Соловки відправить,
Нехай там, де куркулі,
Дрова порубають.
Отак, коли позбудемось
Пикатих, пузатих,
Будем творить колектив,
Владу будувати».

Заможні селяни чинили супротив насильницькому створенню колгоспів і в надзвичайно несприятливих умовах продовжували по-господарському вели власне господарство:

«Індуси – пасуть гуси,
А созівці – бугая,
Індуси їдять гуси,
А созівці – журавля».

Період розкуркулення з особливо гірким реалізмом відображений в народному фольклорі:
«Хотіли стать хазяями
При совіцькій владі,
Як залишимось живими,
То будемо раді».

Наслідком радянського «виховання» стало те, що діти почали по-новому колядувати біля будинків заможників:
«Коляд, коляд, колядниця,
У вас з медом паляниця,
А у нас сухарі –
Стережіться, куркулі.
Як не дасте пирога,
Візьму вола за рога
І викручу правий ріг,
Буду в ріг трубити -
Вам, куркулям, не жити».

Серйозне ставлення до праці на землі викликало в «розкуркулених» заможних селян глибоке розчарування станом справ перших созів-колгоспів:
«Був господарем при непі,
А у созі, як в халепі:
Хто як хоче поганяє,
Бо за дурня тебе має.
Як мав землю я свою,
Стрівав в полі я зорю,
Нині сплю я до тих пір,
Доки збудить бригадир.
Чи роби, чи сиди –
соз не дасть тобі їди».

Працелюбний український народ, народ з прадавньою землеробською традицією був залишений без землі. Народ про це влучно висловився:
«Власної землі не мати – по світу блукати;
Селянин без землі – як пес без господаря;
Селянин без землі – як птах без крил;
Гуртове – чортове».

1927 рік став першим роком гарячкового наступу на заможного селянина («куркуля»). В цей і подальші роки фіксуються масові свідомі фальшування економічного стану заможних господарств («куркулів»), які підлягали експропріації. "Трагізм тих років відбився в народно-фольклорній пам’яті:
«Мати в СОЗІ,
Батько в СОЗІ.
Діти плачуть по дорозі.
Нема хліба, нема сала,
Тільки кіно та вистава.
А на хаті один куль,
Та й то кажуть,
Що куркуль».

На поч. 30-х рр. минулого століття чисельний прошарок українського заможного селянства практично було зліквідовано. Подальша історія українського села добре відома: гарячкова організація колгоспів, малопродуктивна колективна праця, примарна колективна власність, колективна безвідповідальність та інші «цінності» життя колективізованого українського селянства. Загнані в колгоспи, змушені до безгосподарності та пам’ятаючи про ефективну і радісну працю на власній землі селяни-трударі, в переважній більшості, не підтримали новий, колгоспно-кріпацький спосіб життя:
«О люди, люди – небораки,
Нащо здалися Вам колгоспи,
Ви ж таки люди, а не собаки».

«У колгоспі добре жить –
Десять робить, сто лежить,
А як голод припече,
То і десять утече».

Так народне влучне слово характеризувало діяльність колективних господарств.
Повернутись назад