На початку жовтня викладачі та студенти факультету української філології відвідали поранених у зоні АТО, які лікуються у Головному військовому клінічному госпіталі (м. Київ). Про це «Нова Доба» дізналася на сайті факультету української філології УДПУ.
Викладачі та студенти факультету побажали всім пораненим швидкого одужання і миру.
Відвідавши поранених у шпиталі, студенти висловили свої думки та переживання у листах.
Ділитися враженнями про пережите дуже складно, а хтось скаже, що й нескромно, але я наважуся, бо думаю, що сьогодні це надзвичайно важливо для всіх українців, а особливо тих, хто ще не відвідав у шпиталі поранених і не підтримав наших Героїв.
Реалії життя у Головному військовому клінічному шпиталі м. Києва, який я відвідала зі студентами нашого факультету та викладачем, перевернули мій світогляд. Телебачення, преса, Інтернет не дають таких відчуттів, як побачене на власні очі. Наші воїни, які лікуються у шпиталі, – Герої, без жодних сумнівів. Відважні, хоробрі, мужні, вони свідомо пішли такою нелегкою дорогою, щоб відстояти наше мирне життя, наш спокійний сон. Вони ризикували своїм життям, своєю молодістю і здоров’ям.
Ні від одного чоловіка не почула, що тяжка рана болить, що погано, але мені у той час нестерпно боліло все, серце мало не вилетіло із грудей, голова роїлася тисячами думок: «Як же наважилися завдати таких страждань нашим побратимам? Скільки ж біди принесено на нашу землю? Як залікувати рани наших Героїв? Як зробити їх щасливими?»
Більшість поранених – мої однолітки, а в них стільки сили та патріотизму, стільки доброти та любові, що перехоплює дух, підносить, додає оптимізму. Коли поспілкувалася з ними, на душі стало спокійніше, посилилася віра у те, що у нашого народу буде все добре, а у цій підступній війні ми обов’язково переможемо. А сьогодні у Головному військовому клінічному шпиталі тисячі поранених, які потребують дорогого лікування, допомоги від кожного з нас.
До важких поранень наші Герої стояли на передовій, відважно боролися, а сьогодні ми маємо піти на фронт допомоги їм, щоб разом завдати нищівного удару фронтовим ранам.
студентка 36 групи
Викладачі та студенти факультету української філології відвідали поранених у зоні АТО, які лікуються у Головному київському військовому шпиталі.
Враження, які ми отримали, неможливо передати словами. Побачене торкнулося глибини душі, закарбувалося у серці. Важко було уявити, що дійсність може бути такою. Все, що ми чули по радіо, бачили по телебаченню, не порівняти з тим, що ми бачили на власні очі.
Важкопоранені і покалічені наші найкращі, наші дорогі Захисники, Патріоти, віддані Батьківщині і своєму народові, зустрічали нас з усмішкою і радістю, випромінювали таку силу духу, стільки тепла і мужності, що додавало наснаги і впевненості, віри і любові. У голові було багато думок, дух перехоплювало, думки кудись зникали. Хлопці ні одним словом не виказували свого болю, а жартували. Ми обіймали і цілували їх як рідних. Хоч бачили їх вперше, але пам’ятатимемо цю зустріч усе життя.
Коли я обіймала цих мужніх чоловіків, мені не хотілось відпускати жодного з них, вони були мені такими дорогими, заради яких варто боротися у тилу і на передовій.
У кожного пораненого своя героїчна історія, і я наче прожила кожну з них. Глибоке хвилювання не дозволило мені висловити ту вдячність, на яку вони заслуговують, але сподіваюся, що якусь частину болю я у них забрала, внесла у їхнє життя віру в те, що ми про них пам’ятаємо, ми їх не забудемо, ми їх підтримаємо. Усіх українців, які сьогодні у тилу, я закликаю не бути байдужими до наших Захисників, обов’язково провідати їх і допомогти. Допомоги, підтримки і розуміння чекають і рідні наших воїнів, які знаходяться з ними у шпиталі.
Волю сльозам дала вже тоді, як вийшла зі шпиталю, думки плуталися, цінності змінювались. Стало очевидним, що ми – нездоланний народ, бо маємо таких Героїв, ми – єдині, і сьогодні ми будуємо своє майбутнє.
Сьогодні, як ще ніколи раніше, ми вдячні нашим Героям, щомиті пам’ятаємо про них, гордимося ними.
студентка 36 групи