На початку жовтня викладачі та студенти факультету української філології відвідали поранених у зоні АТО воїнів, які нині лікуються у Головному військовому клінічному госпіталі (м. Київ). Студенти разом з викладачами зібрали на лікування захисників близько 6 тисяч гривень. Були у двох відділеннях: травматології і хірургії. Вони побажали всім пораненим швидкого одужання і миру. Побачення із пораненими у шпиталі залишило глибокий слід у душах студентів, і вони висловили свої думки та переживання у листах.
Про це «Нова Доба» дізналася в Прес-центрі УДПУ.


Йдемо на фронт допомоги
Ділитися враженнями про пережите дуже складно, а хтось може сказати, що й нескромно, але я наважуся, бо думаю, що сьогодні це надзвичайно важливо для всіх українців, а особливо тих, хто бачив поранених, не відвідував у шпиталях і не підтримував наших Героїв.
Реалії життя солдат у Головному військовому клінічному шпиталі м. Києва перевернули мій світогляд. Телебачення, преса, Інтернет не дають таких відчуттів, як побачене на власні очі. Ні від одного чоловіка не почула, що тяжка рана ятрить, що важко, але мені у той час нестерпно боліло все; серце мало не вилітало із грудей, у голові роїлося тисячі думок: «Скільки ж біди і страждань принесено на нашу землю? Як залікувати рани наших побратимів, наших Героїв? Як зробити їх щасливими?»
Сьогодні у Головному військовому клінічному шпиталі тисячі поранених, які потребують дорогого лікування, допомоги від кожного з нас. Наші воїни – Герої, і це без жодних сумнівів. Відважні, хоробрі, мужні, вони свідомо пішли, щоб відстояти наше мирне життя, наш спокійний сон. Вони ризикували своїм життям, не шкодуючи своєї молодості і здоров’я.
Більшість поранених – мої однолітки. У них стільки сили та патріотизму, стільки доброти та любові! Це перехоплює подих, укріпляє дух, підносить, додає оптимізму. Коли я поспілкувалася з сильними духом бійцями, на душі стало спокійніше, посилилася віра у те, що у нашого народу буде все добре, а у цій підступній війні ми обов’язково переможемо. До важких поранень наші захисники стояли на передовій, відважно боролися, а сьогодні ми маємо піти на фронт допомоги їм, щоб разом завдати нищівного удару фронтовим ранам.

Пам’ятайте щомиті про наших героїв
Враження, які ми отримали від перебування у госпіталі, неможливо передати словами. Побачене торкнулося глибини душі, закарбувалося у серці. Важко було уявити, що дійсність може бути такою. Все, що ми знали про військовий конфлікт із ЗМІ, не порівняти з побаченим на власні очі.
Наш цвіт нації, наші дорогі захисники, патріоти, віддані своєму народові, Батьківщині важкопоранені і покалічені. Зустрічали нас з усмішкою і радістю. Хлопці ні одним словом не виказували свого болю, а жартували, випромінювали таку силу, незламність духу, стільки тепла і мужності, що і нам додавало наснаги і впевненості, укріпляло віру і множило любов. Ми пригортали і цілували їх як рідних, хоч бачили їх вперше. Коли я обіймала цих мужніх чоловіків, вони були мені такими дорогими, що мені не хотілось відпускати зі своїх обіймів, а вселити в них через себе часточку здоров’я, щоб одужали, повернулись до своїх сімей.
У кожного пораненого своя героїчна історія, і я наче прожила кожну з них. Глибоке хвилювання не дозволило мені словами висловити ту вдячність, якої вони заслуговують. Сподіваюсь, що хоч якусь частину болю я у них забрала, внесла у їхнє життя віру в те, що ми про них пам’ятаємо, ми їх не забудемо, ми їх підтримаємо.
Усіх українців я закликаю не бути байдужими до наших захисників, обов’язково провідати їх і підтримати. Допомоги і розуміння чекають і рідні наших воїнів, які знаходяться з ними у шпиталі.
… Волю сльозам дала, коли вийшла зі шпиталю. Я пам’ятатиму цю зустріч усе життя! Ми нездоланний народ, бо маємо таких Героїв! Це очевидно. Ми – єдині, і сьогодні ми будуємо своє майбутнє!