Сьогодні в Черкасах виступить гурт «Скрябін». Перед концертом соліст гурту Андрій Кузьменко поспілкувався з черкаськими журналістами. Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Про Черкаси
Черкаси – середньостатистичне, «постсовкове» місто, єдине що відрізняє від інших міст – це офігенна природа й офігенні люди, а архітектура відсутня, дороги відсутні, все так само, як і по всій Україні.
Про глядацьку аудиторію
Я Слава Богу не доріс до такого щастя, щоб співати для щурів. Останній шок від глядацької аудиторії був у Америці. Ми співали для наших людей, які не дістали паспортів і в Америці перебували на «пташиних правах». От уявіть: йому нічого не світить, його документи українські забрали, американські може й не видадуть і він не знає, що робиться в Україні, він дивиться й українське й російське телебачення й не може зрозуміти, що ж насправді там відбувається. І коли в нього вся сім’я в Україні, а він за океаном, і начебто в безпеці. От кожен такий концерт переростав у сентиментальні розмови. Ото мабуть і була найбільш шокуючи аудиторія за останні 25 років.
Про гурт «Скрябін», роботу на телебаченні, творчість
Коли тільки створили гурт «Скрябін» я не думав, що він проіснує так довго. Гадав, що все станеться за перші 5 років. Тоді ми були з дикими амбіціями. Зробили пісню, запусти її й сиділи чекали, що відчиняться двері й зайде який дядько принесе гроші й скаже, що таких, як ми більше немає. Працював деякий час і на телебаченні. Але телебачення, то точно халява, я його не вважаю роботою. Я кілька разів спускався в шахту, от то – робота. А на телебаченні дурака валяти, то в принципі кожен може. І тому телевізійну роботу, я навіть кар’єрою не можу назвати. Пам’ятаю, коли три перші програми «Шансу» вийшли, одного разу я поїхав у магазин, і дивлюся бабка якась іде, побачила мене й каже: «О так это же тот, который с этой, ну в этой программе!». З того часу вони ще не могли асоціювати хто є хто, але якась впізнаваність з’явилася.
Розкрутила мене пісня «Мовчати» з Іриною Білик. Це сталося якраз після того, як я розігнав свій перший склад гурту, а з новим ми ще не спрацювалися. А ще приблизно 400 пісень не почули фанати, тому що ті композиції були «не формат».
Одного разу я їхав у Коломию і горіли торфовиська, дим той осів, стало страшно, нічого не видно. Вікно відкриваю, той дим заходить у машину, ще й дихати стало нічим. Я прикрив носа ганчіркою і починаю записувати слова, бо розумію, якщо я тут і залишуся, то єдине, що хотів би зробити, то залишити мамі лист і почав начитувати ті слова. От так і народжуються пісні, у такі не прогнозовані моменти.
