Семен Павлович народився й виріс у мальовничому містечку над Россю – Корсунь-Шевченківському. Коли хлопцеві було лишень 15 років безтурботне юнацьке життя й усі плани на майбутнє перекреслила війна.
– Про прихід цієї чуми до України дізнався з оголошення по радіо. 22 червня десь о десятій ранку почув повідомлення: «Почалася війна», – пригадує ветеран. – Як це не дивно звучить, а таку новину ми, хлопчаки, прийняли з захватом, і навіть якимось внутрішнім піднесенням.

Річ у тім, що в ті часи особливо популярним був радянський фільм «Якщо завтра війна», в якому дуже переконливо розповідалося, що країна совєтів до сутички з Німеччиною готова, як ніколи.
– Переглянувши те кіно, був настільки впевнений у нашій силі й непереможності, що з нетерпінням чекав можливості проявити себе, – каже Семен Павлович. –Молодий-недосвідчений й гадки не мав, яким пеклом повернуться ті роки для нашої країни, й для мене особисто.

«Магазини були пограбовані, кожен цупив, що міг узяти»
Невдовзі ворожі солдати зайняли Корсунь-Шевченківський. Коли Семен разом із братом вибралися в центр, перед ними постала просто приголомшлива картина.
– У місті стояли танки, ходили чужі люди й розмовляли чужою мовою. Довкола панував безлад: усі магазини були пограбовані, кожен цупив, що міг узяти, – розповідає Семен Павлович.
Німці, жорстокі й злі, були господарями в Корсуні. Щодня чулися страшні автоматні черги.
– Ворожі солдати проводили розстріли євреїв і активістів. Загалом, за період окупації було вбито понад три тисячі мирних жителів, – додає ветеран.

Освоївшись в Корсуні, загарбники почали відправляти молодь на роботи до Німеччини.
– Ховалися хто де міг. Ми з братом втекли до дядька в село, – розповідає Семен Побірченко. – Пожили там деякий час, аж поки нас не виявили поліцаї. Брата забрали, а мене, меншого, лишили.

«Дивне якесь відчуття: спочатку шалений гуркіт, а далі страшна тиша»
Після Корсунь-Шевченківської битви, в 44-му, Семена призвали до армії. Після невеликої військової підготовки, молодих солдат одразу перевели в діючу армію.
– Бій за боєм просувалися поволі на захід. Доводилося переносити неймовірні фізичні навантаження. Брудні, втомлені й голодні, мали долати десятки кілометрів пішою ходою, несучи важезну зброю й повний боєкомплект, – пригадує непрості моменти Семен Павлович. – Нам, молодим, такі випробування ще так-сяк були під силу. А от люди старші, які у мирному житті були звичайними хліборобами чи працювали на заводі й вже самі мали дорослих дітей, таке витримували важко.

У ті важкі дні Семені довелося пережити й побачити всяке: втрату друзів, кров і біль.
– Смерті вже не боявся. Пам’ятаю, тільки в моменти найбільшої скрути, коли здавалося, що все, порятунку не буде, в голові крутилася одна думка: «Як має так бути, то нехай краще одразу вб’є, тільки не калічить», – говорить ветеран.
В одному з боїв Семена було контужено. Що трапилося, хлопець збагнув не одразу.
– Дивне якесь відчуття: спочатку шалений гуркіт, на мить навіть здалося, що земля розступилася під ногами. А далі страшна тиша, усе бачив, розумів, але й слова не міг вимовити. Потім торкнувся обличчя й зрозумів, що з носа й вух тече кров, – розповідає про пережите поранення Семен Павлович.

Стріляли в небо поки не закінчилися патрони»
Деякий час юнак лікувався в польовому санбаті, а далі знову приєднався до своєї частини. Попереду на нього чекало ще чимало випробувань війною і життям, багато запеклих битв, довелося побувати й в Берліні.
– Практично до останнього не здогадувалися, куди нас відправляють. В армії взагалі солдат ніколи не знає задуму й планів командира, – каже Семен Павлович. – Коли десь за сто кілометрів від Берліну почали з’являтися вказівні знаки, стало зрозуміло, куди прямуємо.

Штурм міста тривав кілька днів.
– Запеклі бої, страшної сили артилерійська канонада… таким запам’яталося взяття Берліну, – говорить ветеран. – Коли увійшли в місто, командування, запобігаючи можливим наслідкам, роз’яснювало, що німці, – ні в чому невинний народ, і ми не повинні поводитися, як окупанти. За той час, що був у Берліні, не бачив жодних проявів мародерства. Навпаки, для мирних жителів було організовано польові кухні, багатьом це допомогло вижити.
У столиці Німеччини частина Семена Побірченка пробула недовго. Командування отримало секретну інформацію про ймовірне замінування Праги й сили були кинуті на порятунок міста.
– Перехід був неймовірно важким, практично без перепочинку. На одному з привалів біля річки, маючи трохи часу на відпочинок й можливість привести себе до ладу, кинулися освіжатися в прохолодній воді, прати одяг. За цим нехитрим заняттям нас і застала шалена звістка про перемогу, – пригадує хвилюючі моменти ветеран. – Радості не було меж – тиснули на гашетку й стріляли в небо поки не закінчувалися патрони.

«У 25 років освіта – 7 класів, спеціальність – умію стріляти»
Після перемоги 9 травня, Семен Побірченко ще кілька років проходив службу в армії. Демобілізувався наприкінці 50-го.
– Приїхав до дому й треба було починати будувати життя. А в мене в двадцять п’ять років – освіта сім класів, спеціальність – умію стріляти, – розповідає Семен Павлович. – Абсолютно все починав з нуля: вечірня школа, робота на підприємстві, заочно вища освіта.
Нині у свої 87 років Семен Побірченко має вдосталь життєвої енергії для активного громадського життя – очолює районну спілку ветеранів.
– Живу сам – дружина й син, на жаль, померли. Маю двох онуків, й правнука Єгора. Живуть в Росії, але мене не забувають, провідують частенько.