З високих і поважних трибун часто чуємо: «Треба повернутися обличчям до села, бо воно – вимирає. А село – це ж колиска й джерело української духовності, народних традицій! Зрештою, Україна – це аграрна держава, тому треба піднімати сільське господарство». Ну, й так далі в такому ж дусі.
Розповідає власний кореспондент «Нової Доби».
Та коли бачиш напіврозвалені ферми й тракторні стани, зарослі бузиною й чортополохом, покинуті безлюдні хати, що вже перетворилися на руїни, думаєш: «Хто і як повернеться обличчям до цього села, де вже й людей майже не лишилося? А воно ж начебто й не в далекій глухій Тмутаракані, а в центрі України! Та чи й повернеться коли?»
Днями, повертаючись із відрядження, завернули в невеличке село Нова Буда Корсунь-Шевченківського району.

«Село! І серце одпочине»
Від Шендерівки на Буду веде бруківка, мощена камінням, мабуть, ще в п’ятдесятих роках минулого століття. Інше дорожнє покриття тут, певно б, і не витримало крутих підйомів і спусків. Дорога звивається лісом, веде попід глинистими обривами з невеличкими печерками, поцюканими хазяйською лопатою, й зрештою, видирається на гору. А ось і село! Навіть невиразні барви сльотавої зими не притлумлюють природної краси Нової Буди. Та тут просто райський куточок! Мимоволі згадалося Шевченкове:
Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні,
Неначе писанка, село…
Неспішно їдемо шляшком навмання, роззираємося, сподіваючись, що якусь живу душу таки побачимо: чи на вулиці, чи на обійсті. Аж ось у глибині двору майнула постать дівчини, на вигляд школярки. Зупиняємося й просимо погукати когось зі старших. Для розмови.
– А я вам хіба не підхожу? – дивується дівчина. – Я господиня цієї хати. Мені вже тридцять два роки, в мене купа дітей.
Як з’ясувалося, Наталія Бобриньова знайшла тут свого другого чоловіка й переселилася сюди не так і давно. Їй тут страшенно подобається.
– Якби ви навідалися сюди весною чи влітку, то побачили б, яка тут краса, – каже. – Тут просто земний рай: тихо, затишно, спокійно, завжди чисте повітря, пташки співають!
– А он то внизу начебто ставок за вербами блищить…
– Еге ж, ставок.
– Мабуть, приватизований?
– Та ні, нічийний. Ніхто в оренду не хоче брати, та, відверто кажучи, немає й кому. А риби – повно. Лови донесхочу.
– А що ще цікавого є в вашому селі? – допитуємося.
– Та нічого немає, – відказує молодичка. – Магазину, клубу, лікарні, аптеки, дитсадка, школи – нічого немає. Одна пошта тільки й лишилася. Але я чула, що поштарка буде звільнятися, то закриється й пошта…

«Усе тут було!»
М-да, печальна історія. Рушаємо далі й застаємо коло двору двох братів Терещенків. Хлопці до розмови охочі. Вони, звісно, безробітні, бо роботи в селі немає ніякої ні для молоді, ні для дорослих. У Новій Буді, за словами хлопців, проживає осіб 60. Та й то переважно пенсіонери. Молодь із села давно повиїжджала, знайшла собі роботу – хто в Києві, хто в Черкасах. Сюди навідується зрідка, бо часом немає вже й до кого.
– Ви ще молоді й, очевидно ж, нежонаті, то куди до дівчат ходите?
Всміхаються парубки:
– Або в Шендерівку, або в Моринці, або аж у Сухини!

Забачивши машину й гурт людей коло неї, до розмови долучається й мати хлопців Людмила Терещенко. От у неї й розпитаємо, що ж у селі було раніше, коли зараз нічого немає.
– Усе було, – відказує Людмила Миколаївна. – Колгосп був, тракторна бригада, п’ять ферм було. Худоби тримали дуже багато, техніки всякої було повно. Я на фермі 25 років дояркою проробила й тепер усього тисячу гривень пенсії отримую. А тепер нічого з того не зосталося. Ферми – розвалені, бригада – теж. І автобус сюди ходив із райцентру. Тут колись життя вирувало, а тепер – тиша.

– То ви тільки з пенсії живете, чи ще може, й якусь живність тримаєте?
– А як же без цього? Город у мене є, курку тримаю, корову. Теля чи порося виглядиш та продаси, то якась копійка до пенсії й прибавиться.
– Вам же пенсію поштарка приносила, але ми чули, що вона збирається звільнятись. Хто ж вам тоді ту пенсію буде приносити?
Стенає жінка плечима й по хвильці каже, що «треба, мабуть, буде в Шендерівку пиляти».
– А в Шендерівці буваєте?
– Буваю.
– Як же ви туди добираєтеся? Дорога ж неблизька та ще й крутогорами.
Аж смішно зробилося Людмилі Миколаївні від такого запитання:
– А як добираюся? Ногами! Треба – пішла на Моринці чи на Шендерівку. Влітку гарно йти, весело, а взимку трохи слизько! Але коли дорога не переметена, то байдуже.
Балакуча Людмила Терещенко повідала нам, що в Новій Буді життя – не мед, але жити можна. Електрика є, новобудянський газ, себто дрова в лісі, щоб грубу топити – теж є. Періодично навідуються сюди лікарі з Шендерівки – людей оглядають, ліки призначають. Продукти тричі на тиждень підвозить автолавка з Корсуня. Молодших школярів, яких троє на отому кутку, й одну дівчину-старшокласницю, яка живе «отутечки недалечко», відвозять у Шендерівську школу найманою легковою машиною. А раніше дітей тут було стільки, що автобус аж дві ходки мусив робити, бо всі за раз не вміщалися.

Заради спокою і тиші
Подружжя Леоніда й Зої Компанієнків раніше проживало в сусідніх Моринцях Звенигородського району. Та захотілося їм, щоб діти пожили окремо. Тож свою хату залишили їм, а самі перебралися в Нову Буду.
Зоя Павлівна зізнається, що відколи її рідна молодша сестра вийшла заміж за новобудянського парубка й оселилася тут, їй завжди хотілося пожити на старості років «у тихому куточку, де б ніхто не морочив голови». Вабила її сюди передовсім чарівна природа й мальовниче роздолля.

Як вони стверджують, живеться їм тут добре.
– Нам простіше, ніж іншим, бо в нас є транспорт, – розповідає Зоя Павлівна. – Це добре, що тут, у селі, є такий собі Женя, який чи в сніг, чи в дощ привозить людям продукти на замовлення. Ще й у хату їх занесе. А як випаде сніг, то тоді вже й капець, бо дорогу ж ніхто не прогортає й не посипає. Хотілося б, звісно, щоб тут хоча б аптека якась була – таблетку від голови купити, бо нам уже ж не по 17 років! А так тут жити гарно. Тут тихо, мирно, спокійно!
Леонід Степанович, який мовчки слухав дружину, підтвердив:
– Еге ж, жити можна, було б тільки здоров’я.
Поки в обох є здоров’я, тримають дві корови. Зараз, щоправда, залишилося півтори, бо однієї позбулися. Молоко по 2 грн за літр здавали заготівельникам, які приїжджали сюди допоки в селі було 17 корів. Зоя Павлівна пригадує, що коли перебралися сюди 2010-го року, то в людських дворах було 27 корів. За чотири роки зосталося 4 корови. Звісно, що ніхто з заготівельників по тряській дорозі сюди заїжджати вже не буде, бо невигідно.
… Отак і живуть-поживають селяни Нової Буди, яка все більше стає схожою на хутірець. Живуть зі своєї праці та ще з того мізерного, що перепадає їм від держави. Прикметно, що ніхто з тих, із ким нам удалося поспілкуватися, не ремствував на свою долю.
Нова Буда входить до Шендерівської сільської ради. Можна було б очікувати, що бодай хтось чимось дорікне її голові Володимирові Щербині. Навпаки: тільки хвалили чоловіка, мовляв, хіба ж він винуватий у тому, що в Новій Буді все поруйновано, а цивілізацією й не пахне! «Ні, Володимир Миколайович у нас молодець, – казали, – беручкий до роботи. Нас не забуває й допомагає всім, чим тільки можна. А хіба ж ви не знаєте, які зараз куці сільські бюджети?»
Знаємо. Тому самих себе й запитуємо: чи повернеться хтось колись обличчям до села?