Кумедна кізка додає настрою своїй господині
Раніше в господі Ярошенків було повно всякої живності. Корови, телиці, телята… Дарма, що господиня працювала на заводі в Золотоноші, вона встигала до того, як сісти на автобус та рушити до міста, і нагодувати, й подоїти, і цілком ублажити своє велике господарство.
– Тоді ж я була з хазяїном, та й сама здорова, – згадує минуле пані Марія. – І годувальницею сім’ї тоді була корова, а кози – то так, безплатний додаток.
Чому додаток і чому безплатний – розповіла докладно. У той час, маючи багато роботи біля великої худоби, заводити ще й малу вона не збиралася. Аж тут товаришка по роботі (в одному цеху працювали) каже, що в неї коза окотилася, двоє привела, а нікому й ніколи з тими козенятами панькатися. Заявила, що повикидає їх. «Як повикидаєте? – вжахнулася Марія Григорівна. – Галино, що ви кажете, вони ж живі створіння!» – «То забери собі, коли така жаліслива, а мені вони не потрібні». Так у дворі Ярошенків до всього іншого з’явилося ще й дві маленькі кізки: одна біла, як сніг, а друга чорна-чорнісінька. Це було років з п’ятнадцять тому, й відтоді кози в Ярошенків не переводилися. Худоба мала, а клопоту чимало. Будь-чого не їстиме, треба все свіженьке. Яблуко погризти – за милу душу, але коли хтось надкусить, навіть господиня, то коза понюхає і відвернеться, ще й губу гидливо закопилити може. Відро для води має бути чистим, і щоб більше ніхто в ньому не бовтався, інакше не питиме. Молоком від кози годували переважно маленьку внучку, бо на той час бабуся вже начиталася відповідної літератури і знала, що козяче молоко за своїми властивостями найближче до материнського. І взагалі Діана визнавала молоко тільки з бабусиної ферми, а куповане впізнавала й не пила. Згодом у маленькій козячій череді вже з’явився свій цапок, і вона собі розмножувалася самостійно.
Роки брали своє, тримати корову стало важко. Особливо коли чоловік Василь став інвалідом. Корови згодом по¬збулися, а молочком забезпечували кози.
Через кілька років Ярошенчиха овдовіла. Діти, Вася і Люда, вже дорослі, розлетілися з батьківського гнізда ще до того. Клопотатися з хазяйством уже ніби й не було для кого. Та Марія Ярошенко думала інакше. Матері хотілося гостинчика дітям передати, внучці щось смачненьке приготувати, як прийде в гості. Тому поралася й далі біля кіз, телички та іншої живності, хоча й здоров’я підводило. «Васильку, – подзвонила якось синові. – Я не встаю, щось таке зі спиною трапилося, а телиця не годована, нічого не порано…». Син забрав матір до Києва в лікарню. А Людмилі довелося їхати в Новодмитрівку та доглядати теличку, бо мама категорично не хотіла її продавати.
Минулої зими з Марією Григорівною трапилося нещастя: її розбив інсульт.
– Діти хазяйство розпродали чи й так, може, дещо пороздавали, аби не було, – пригадує пані Марія. – І категорично заборонили мені всяку роботу, заводити будь-яке домашнє господарство, навіть якби я почувалася здоровою.
Може б, Марія Григорівна й послухалася, бо здоров’я таки вже кепське. Але ж у господі залишилося одне мале козеня. Таке миршавеньке, каже, що його ніхто не хотів собі взяти. Узялася його доглядати. А оскільки кізка була одненька, то їй припадало стільки уваги, що скоро було не впізнати: ситенька, чистенька, а що вже весела – одна розвага самотній господарці. Кури – то таке, з ними не поговориш. А кізка – вона все розуміє й на ласку відгукується. Марія Григорівна її й парувати водила, хай живе та приплід і молочко дає.
