Коли минулої зими Олена почула заклик Ольги Богомолець до медиків, щоб ішли на допомогу бійцям Майдану, то зрозуміла, що цей заклик – до неї. А як прийшла і побачила, що викладачі медичних закладів прямо тут учать своїх вихованців накладати жгут пораненим, серце стислося: це ж діти. Під кулями! Тоді й почалась її волонтерська робота, що триває й донині.
Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Родом Олена Миколаївна з Піщани, що на Золотоніщині. Тут живуть її батьки, сестра. І сама часто приїздить сюди. Працює в Києві, в приватній фірмі, там тепер і проживає з сім’єю. Відколи почались бойові дії на Донбасі, Олена стала допомагати бійцям. Вона просто не може бути осторонь, коли інші, в тому числі і її знайомі, в небезпеці. Дзвонила і до піщанських хлопців, щоб дізнатися, як вони там. Те, що почула, вразило: «Ми тут голі й голодні. Навіть картоплі нема». Відразу почала збирати допомогу. Односельчани радо відгукнулися. Спочатку думала передати рейсом «Народної самооборони». Однак там іще не зібрали повну вантажівку. І вона вирішила не чекати. Навантажила причіп, рушила на Схід своїми «Жигулями». І потрапила під обстріл. Було дуже страшно. Але куди діватися? Їхала далі. Подзвонила хлопцям.
– Де ви? Ми вас зустрінемо! – захвилювалися ті.
– Я їду сама! – вразила солдатів жінка.
Волонтерку Олену тепер знають і в 72-ій бригаді, де вона зустріла вояків із Білої Церкви, і в 128-й гірсько-піхотній, де служать піщанці, на багатьох блокпостах. Бувала і біля Дебальцевого, і під Маріуполем. Передавала посилки в Лисичанськ. Каже, що за кожен місяць у неї на спідометрі додається 10 тисяч кілометрів. У Олени Миколаївни позаписувано десятки телефонів захисників України. Їй постійно дзвонять, просять привезти те, що в даний час найнеобхідніше. Раніше волонтерка часто залишала свій вантаж на блокпостах. Але бувало так, що на передову мало що доходило. Про це їй повідомляли солдати. Тепер вона намагається довозити вантаж до тих, хто на передньому краї.
– Як приїздить Олена в село, люди охоче відгукуються на її прохання допомагати фронтові, – розповідає сільський голова Піщани Володимир Єщенко. – Вона й по сусідніх селах їздить, як треба – то й по всьому району. Я вражений мужністю цієї жінки. Питав її, чи не боїться. «Звичайно, боюся, – відповідає. – Там же стріляють!» І все одно їде. Тоді я згадав, що у мене в кабінеті лежить бронежилет. Ми його купили для нашого Вані Осипенка. Боєць ним користувався, а потім йому видали інший, більш підходящий. А цей Ваня передав назад у село. Коли я за¬пропонував цей захист Олені, волонтерка дуже зраділа. «Ось кому дякуй», – сказав я розчуленій жінці й набрав номер Вані Осипенка.
У Києві Ремізова є членом групи «Повертайся живим!», у яку об’єдналися такі ж, як вона, небайдужі люди.
– Тепер у солдатів є і одяг, і продукти, – розповідає Олена Миколаївна. – Тому зараз більше потрібні гроші. За них ми купуємо спеціальні костюми, які не промокають і не горять. Необхідні також тепловізори та інша сучасна точна техніка.
Про поїздки Олени Ремізової на війну знають односельчани і мама Галина Андріївна та вітчим Василь Якович. Своїм домашнім у Києві про те, куди вона їздить, волонтерка не признається – ні чоловікові, ні синові. Особливо їй не хочеться, щоб про це дізнався син. 25-річний хлопець і так рветься поїхати добровольцем. «Мамо, я не можу тут лишатися, коли там наші хлопці гинуть», – допікає.
– А йому не можна, – бідкається стривожена мама. – Він недавно переніс важкі операції після травми, у нього й так ще залізні пластини в плечах. Куди такому на фронт?
Сама ж відмовитися від небезпечних поїздок Олена Ремізова не збирається. Переживає тільки, що свій автомобіль геть чисто розбила на поганих дорогах. Як зовсім зупиниться, чим тоді вона їздитиме до своїх під¬опічних?
