Учитель від Бога, Учений від Бога, Українка від Бога: у Ганни Романівни Передрій - ювілей!

Дата: 17-03-2015, 13:23

Учитель від Бога, Учений від Бога, Українка від Бога: у Ганни Романівни Передрій - ювілей!
В історії кожного вищого навчального закладу є особистості, які самовіддано й творчо працювали на його авторитет, сприяли становленню наукових шкіл, підготували майбутніх фахівців, благословляли їх на вагомі здобутки, стали знаковими постатями в розвитку свого вишу.

Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».

Для Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького такою особистістю є Ганна Романівна Передрій – відомий в Україні учений-методист, співавтор цілого покоління шкільних підручників з української мови. Цьому освітньому закладу вона віддала 37 років свого життя.
Велика плеяда вчителів-словесників Черкащини називають її своїм улюбленим наставником, а значна частина викладачів Інституту української філології та соціальних комунікацій Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького вважають, що любов до наукового пошуку пробудила в них саме Ганна Романівна.
25 січня цього року Ганна Романівна зустріла своє 90-річчя. Минулого тижня, трішки з запізненням, із поважним ювілеєм цю маленьку славну жіночку вітали в стінах рідного їй університету. У конференц-залі зібралися колеги, нинішні й колишні студенти, яких навчала Ганна Романівна і які стали вчителями, методистами, керівниками загальноосвітніх закладів, викладачами вишів, науковцями. Щиросердно вітали вони свого Вчителя, який став для них просвітником долі, життєвим керманичем, мудрим порадником і наставником. Зичили здоров’я на довгі літа й незгасного полум’я творчої наснаги.
Ювілярка була бадьора, в чудовому гуморі, жартувала: «Ой, ви мене так розхвалюєте, що я сама себе не впізнаю!»

Перша професія – гусопас

Народилася Ганна Передрій у селі Дацьки Чуднівського району Житомирської області. З теплотою й болем згадує свою малу батьківщину, родину, соціальні потрясіння 20-30-х років минулого століття.
– Колективізацію й голодомор я пам’ятаю частково, – каже Ганна Романівна. – Як у діда забирали коня й він плакав за ним, потім ходив щоранку або щовечора навідувати, вичісувати його, й те, як жінки тужили за коровами, яких забирали. Ще пам’ятаю, як руйнували приміщення, клуні, де зберігалися сіно чи солома, вивозили їх, а вони згнивали, звичайно. Досі в пам’ятку, як везли людей без трун – просто скидали на віз і вивозили. Якось я була в садку й побачила, що одна рука наче ворушилася на возі. Це й зараз найжахливіше враження, найяскравіший негатив із дитинства. Село вимирало. У нас померло понад 50 осіб від голоду. Але деякі сім’ї якось збереглися, бо ходили на поле, вигрібали навесні вже перемерзлу картоплю й ото так годувалися.

Не оминуло родину й лихоліття сталінських репресій. У квітні 1938 року батька Романа Васильовича арештували начебто за участь у контрреволюційній українській націоналістичній військово-повстанській організації, а в червні – розстріляли. Крізь усе життя й донині несе Ганна Романівна в своєму серці велику печаль від того, що несправедливо й по-звірячому жорстоко обірвала тогочасна влада життя порядної людини, повної сил та енергії.
Ще в ранньому дитинстві дівчинка відчула потяг до книжки, до розумової діяльності, зрозуміла, в чому суть «сродної праці».
– У селі виховують із дитинства працею, – розповідає Ганна Романівна. – Перша моя професія – гусопас. Мені було років п’ять, коли я почала пасти гусей. Я дуже не любила сільської роботи. Ясно, що треба й на городі працювати… Працювала, але страх як не любила цього, на відміну від сестри. Мене більше до книжок тягнуло, щось почитати…
Важкими для Ганни Романівни стали передвоєнні роки. Вона успішно навчається, виявляє відмінні знання зі шкільних предметів, бездоганна в поведінці й виконанні громадських доручень, проте тавро доньки репресованого невідступно переслідує її, глибоко ранить дитячу душу, назавжди залишає відкриту рану, що ятрить упродовж усього життя.

– І от я стала донькою «ворога народу», – з невимовним болем розповідає Ганна Романівна. – З того часу життя моє до певної міри змінилося. На перший погляд, усе було добре, до мене хороше ставилися вчителі, я була відмінницею, щороку отримувала похвальну грамоту. Усе наче добре, але.. Вступаємо ми в комсомол, з піднесенням пишемо заяви. Усіх приймають, а мене, відмінницю, – ні, бо я ж донька «ворога народу». Це такий був удар!

Злощасні три мінуси

До війни Ганна Романівна встигла закінчити 9 класів. А до 10-го класу Тютюнницької середньої школи пішла після звільнення краю від окупантів. Шкільне навчання завершила в серпні 1944 року з похвальною грамотою, якою тоді нагороджували найкращих учнів за відмінні успіхи в навчанні. Перед молодою дівчиною постав вибір: який фах обрати, де продовжувати навчання? Перевагу віддала вродженим уподобанням. Згадуючи шкільні предмети, Ганна Романівна зауважує:
– Уесь час я найбільше математику любила, хоч любила й літературу. Ви розумієте, математика й мова чимось пов’язані. Мова мені легко давалася. Та все-таки філологія, мова перемогла. Мовознавство, вся ця мовна структура, її логіка близькі до математики.
У родині дівчину виховували в атмосфері поваги до українських національних цінностей, любові до рідної мови, тож документи вона подала на українське відділення філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Згадуючи цей період життя, Ганна Романівна хвилюється: «Я не знала, приймуть мене чи ні, бо ж – донька «ворога народу». Нікому нічого не сказавши, тишком-нишком зібрала документи й поїхала в Київ, який іще весь був у руїнах.

Але страхи були марні: Ганну Передрій як відмінницю зарахували на навчання без вступних іспитів. Згадуючи студентську юність, вона розповідає про матеріальну скруту, голод і холод, від яких страждали повоєнні студенти:
– Які ми тоді були обідрані! Із взуття в мене були босоніжки й калоші. На одяг тоді ніхто не зважав. Коли було холодно, обмотували ноги ганчірками й ішли на пари. В аудиторіях стояли буржуйки, й так ми грілися. Пам’ятаю, посеред лекції викладач припиняв роботу, бігав, підстрибував, а ми тупотіли ногами. З їжею тоді сутужно було, харчування – по картках. Одного разу я пішла одержувати хліб у магазинчик біля нашого гуртожитку й упала – з голоду зомліла.

Усупереч усім випробуванням Ганна Романівна навчалася на відмінно й закінчила університет у 1949 році з відзнакою. Випускниця написала дипломну роботу, якою був дуже задоволений керівник, і кафедра рекомендувала її в аспірантуру. Проте кандидатуру Ганни Передрій зняли, оскільки, як зазначає ювілярка, у неї було три мінуси: донька «ворога народу», не комсомолка, проживала на окупованій території.
Ганна Романівна за направленням їде працювати вчителем української мови й літератури в сільську школу на рідну Житомирщину. Через рік продовжила діяльність на посаді викладача української мови, літератури та методики викладання Бердичів¬ського педагогічного училища.
У 1953 році молодий педагог заявила про себе як про творчу особистість першою методичною публікацією. У цей же час доля поєднала її з Сергієм Самарським. У 1953 році чоловіка переводять в Одесу, де розпочався новий етап становлення її як викладача й науковця вищої школи. З 1956 до 1961 року вона працювала асистентом кафедри української мови Одеського державного університету ім. І. Мечнікова.

Через деякий час молода сім’я переїжджає до Черкас, де проживає рідна й двоюрідна сестра чоловіка. Сергій Львович працює на посаді доцента кафедри зоології, а Ганна Романівна – старшим викладачем кафедри російської та української мов Черкаського педагогічного інституту, з яким пов’язала свою подальшу долю. Наполегливою, сумлінною працею вона викликала захоплення й удячність студентів.
З року в рік піднімалась на наступну сходинку професійної майстерності: старший викладач, доцент, завідувач кафедри української мови. У 1962 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності «методика викладання української мови», у 1968 році їй присуджено вчене звання доцента зі спеціальності «мовознавство».

Із середини 70-х років Ганна Романівна очолила новосформовану окрему кафедру української мови. У період її завідування кафедру багато разів визнавали найкращою в інституті за результатами наукової, методичної та виховної роботи. Традиції, започатковані Ганною Романівною, і сьогодні живуть в Інституті української філології та соціальних комунікацій ЧНУ.

Академічний, методичний, науковий, патріотичний бренд

Ганну Романівну знають не лише черкаські освітяни й науковці. Завдяки методичним працям, список яких нараховує понад 100, вона відома в науково-методичних та педагогічних колах усієї України. Вона розробила цінні рекомендації з проблем навчання шкільного курсу фонетики, орфографії, будови слова, словотвору та морфології. Ганна Романівна була співавтором підручників з української мови для 5, 6, 7 класів. Не одне покоління українських дітей засвоювало науку про мову з цих підручників. Підручники для 5-х та 7-х класів ви¬тримали шість видань, підручник для 6-го класу перевидано вп’яте.

Учитель від Бога, Учений від Бога, Українка від Бога: у Ганни Романівни Передрій - ювілей!

– Ганна Романівна – це Вчитель від Бога, Учений від Бога, Українка від Бога, – так відгукується про свого колишнього викладача доктор філологічних наук, професор ЧНУ ім. Б. Хмельницького Микола Калько. – «Ганна Романівна» – це була не просто величально-іменна словосполука, це був академічний (для студентів), методичний (для вчителів), науковий (для дослідників), патріотичний (для громадськості) бренд. За лінгвістичний вишкіл їй удячні багато поколінь колишніх студентів. За численні методичні праці їй удячні науковці й освітяни. За багаторічну подвижницьку діяльність на посаді очільника обласного Товариства української мови ім. Т. Шевченка їй удячна патріотична громада міста.

На заслужений відпочинок Ганна Романівна пішла в 1998 році. За багаторічну творчу працю вона нагоро¬джена відзнаками центральних органів влади та регіонального рівня. Але найвища її нагорода – любов, удячність і підтримка тих, кому впродовж свого життя віддавала тепло душі й світло розуму.
За науковим доробком вона давно могла би бути професором, її кандидатуру навіть пропонували на затвердження до ВАКу в Москві, але й тут минуле спрацювало не на її користь. Ганна Романівна пояснює це так:
– По-перше, українка, й затвердження мало бути з української мови, по-друге, донька «ворога народу». Я взагалі дивуюся, як змогла піднятися: вступила до університету, почала викладати в інституті, захистила дисертацію…
Ганна Романівна ніколи не йшла на компроміс із собою, робила те, що вважала за потрібне. Вона не була комсомолкою («Мене не прийняли, а більше я туди не просилася»), не була членом КПРС, вважаючи, що «партія – це лазівка для кар’єрного зростання».

Ювілярка завжди мала й має активну життєву позицію. Їй болить доля рідної мови, України. У часи тоталітарного режиму не боялася подавати свій голос на захист українського слова, писала статті, де закликала ви¬вчати й популяризувати українську культуру. Під час Революції Гідності ходила на Майдан, передавала гроші мітингувальникам.

– У мене надія якось була трохи занепала, – зізнається Ганна Романівна. – Цілковита русифікація, ми – хохли, як нас називають. Аж до Майдану. Коли ходила на Майдан, побачила оце піднесення. І в мене з’явилася надія. Я побачила, що нація таки є і що вона може вистояти…

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода