Василь Федорович Симиренко був чи не найбільшим меценатом в Україні наприкінці ХІХ на початку ХХ століття. На його гроші було видано кілька «Кобзарів» Тараса Шевченка, праці Олександра Кістяківського, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського та інших. Власними коштами Василь Симиренко підтримував «Наукове товариство ім. Т. Шевченка» у Львові, український гурток, що діяв при Київській духовній семінарії, громадське зібрання «Родина», «Товариство допомоги культурі й науці» та багато інших. Василь Симиренко фінансував українські періодичні видання: «Киевскую старину», «Раду», «Громадську думку», «Літературно-науковий вісник» тощо. Дарував гроші на будівництво друкарень і при цьому всіляко уникав слави мецената. Деякі письменники так і не дізналися, від кого отримали матеріальну допомогу. Пише власний корреспондент «Нової Доби».
Стати мільйонером і допомогти українській культурі та літературі дозволив Василеві Федоровичу його талант інженера-цукровара.

Василь Федорович Симиренко був чи не найбільшим меценатом в Україні наприкінці ХІХ на початку ХХ століття. На його гроші було видано кілька «Кобзарів» Тараса Шевченка, праці Олександра Кістяківського, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського та інших. Власними коштами Василь Симиренко підтримував «Наукове товариство ім. Т. Шевченка» у Львові, український гурток, що діяв при Київській духовній семінарії, громадське зібрання «Родина», «Товариство допомоги культурі й науці» та багато інших. Василь Симиренко фінансував українські періодичні видання: «Киевскую старину», «Раду», «Громадську думку», «Літературно-науковий вісник» тощо. Дарував гроші на будівництво друкарень і при цьому всіляко уникав слави мецената. Деякі письменники так і не дізналися, від кого отримали матеріальну допомогу.
Стати мільйонером і допомогти українській культурі та літературі дозволив Василеві Федоровичу його талант інженера-цукровара.

І чорнороб, і конструктор

Народився Василь Симиренко у Млієві 1835 року, був на п’ятнадцять років молодший свого брата Платона – співзасновника родинної фірми «Брати Яхненки й Симиренко». Закінчив французький пансіон у Петербурзі, а потім за прикладом брата поїхав до Парижа й закінчив там політехнічний інститут.
Тим часом на батьківщині, в Млієві (тепер Городищенського району), справи родинної фірми похитнулися. Василь Симиренко у 1873 році залишив посаду голови адміністрації фірми, відмовившись від своєї частини спадщини, й покинув Мліїв. Фірма «Брати Яхненки й Симиренко» перестала існувати в 80-х роках ХІХ ст.
За невелику ціну він купив із торгів занедбану державну цукроварню в Сидорівці (нині Корсунь-Шевченківського району) й оселився там зі своєю молодою дружиною Софією Альбрандт.

Щоб відбудувати сидорівську цукроварню, він витратив усі свої заощадження, брав гроші у позику, часом на дуже невигідних умовах. У той важкий час молодому подружжю доводилося жити на скромні кошти, самим виконувати всю господарську роботу.
Щоб відновити цукрозавод, Василь Симиренко багато працював і як чорнороб, і як учений. Він порався, вимащений у мазут, біля заводських машин, які сам часто лагодив, а також довго сидів над кресленнями, вдосконалюючи цукроварське обладнання, яке сам практично впроваджував. Багато уваги він приділяв дослідам у хімічній лабораторії й винайшов кілька цікавих способів виварювання цукру. Про результати своїх досліджень розповідав у наукових статтях, які публікував у спеціальних технічних журналах Росії, а також за кордоном.

Урешті занедбана сидорівська цукроварня стала передовим підприємством, яке приносило господарю мільйонні прибутки. Незабаром при своєму заводі Василь Симиренко відкрив цех – пастильню (першу в Російській імперії!), де з яблук саду, що його висадив і сам виростив, виготовляли мармелад і пастилу «Українську». І те, й інше експортували за кордон та… прописували хворим у місцевій лікарні. Треба віддати належне дружині Василя Федоровича, яка була нащадком родини французьких аристократів. Встаючи, мов жайворон, із сонцем, Софія Іванівна одразу бралася до роботи. Її голос чувся скрізь. Особливою її увагою користувалася пастильня. Стараннями Софії Іванівни там підтримувалася така чистота, охайність і акуратність роботи, що пастила виходила тільки найвищої якості. Василь Федорович прокидався пізніше, бо після цілоденної праці на заводі засиджувався до пізньої ночі над своїми технічними винаходами і теоретичними розробками. Керував величезним господарством він тихо й непомітно. Ніколи не підвищував голосу й не сердився на когось із своїх підлеглих, але все тримав у своїх руках.
На підприємстві Василя Симиренка в Сидорівці працювало 600 селян, отримуючи по 40–45 копійок за день, що на той час було немало. У селі діяли школа зі спортзалом, аматорський театр. А найбільші свята, як, наприклад, Різдво, святкували всім підприємством у великій залі заводу.

Таємничий Хорс
В українському культурному середовищі кінця ХІХ – початку ХХ ст. багато говорили про щедрого таємничого жертводавця Хорса. (Хорс – божество небесного сяючого кола, джерело благодійництва у східних слов’ян. – Прим. авт.). «Хорс засіяв», – так казали, коли знаходилися кошти на якусь нову культурну українську справу. І мало хто знав, що цим таємничим Хорсом був Василь Симиренко. Благодіяння залишалися в таємниці, бо він діяв через довірену особу – розпорядника своїм особистим банківським рахунком. Таємниця розкрилася тільки після смерті Василя Симиренка.

Упродовж 42 років Василь Симиренко 10% прибутку власного підприємства віддавав на українську справу: випуск часописів, етнографічні експедиції, друкування книжок українських письменників, відкриття недільних шкіл у селах. По смерті він заповідав усе майно (цукроварня в Сидорівці, 462 десятини землі, особняк у Києві – вартість усього близько 10 млн рублів) Товариству допомоги українській літературі, мистецтву й науці.
Останні роки свого життя Василь Федорович жив у Києві, де й помер 1 грудня 1915 року. Похований на Аскольдовій могилі.