Невеличка на зріст, із сонячною посмішкою, 33-річна Юлія Домбровська – просто втілення жіночності. А проте на долю цієї тендітної жінки випав майже непідйомний тягар випробувань: дев’ять місяців тому вона з двома восьмимісячними синами-близнюками на руках, старенькою матір’ю та братом-інвалідом мусила покинути рідний Стаханів на Луганщині. Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».

– Нам пощастило: ми встигли на останній потяг. Наступний уже був обстріляний бойовиками. Декілька вагонів були прошиті кулями, – згадує Юлія Станіславівна.
Упродовж останніх місяців у рідному місті пані Юлія навіть боялася гуляти вулицею з дітьми.
– Було страшно. Реально страшно. Вулицями ходили люди, скажімо так, немісцеві. У цивільному, але чужі. Це було видно. Не те що говорити, вільно висловлювати думки – цього вже давно не можна було, треба було контролювати себе, – розповідає вона. – Коли сіли в потяг, легше стало. А як сюди приїхали, то й узагалі. Прапори жовто-блакитні скрізь, стрічки. І дихаєш вільно. Ми втратили все, але були такі раді, що ми в Україні. Я серйозно. Розумієте, ми можемо дихати вільно! Почуття, яке ні з чим не зрівняти.
Її старший брат Володимир, як і годиться чоловіку, більш стриманий. А проте саме він першим відчув небезпеку й заговорив про необхідність переїзду.

– Це не пояснити словами. Це носилося в повітрі, – говорить він.
Небезпекою запахло ще позаторішньої осені, коли розпочався Майдан. Майдан завжди викликав негатив. Його боялися, хоча й незрозуміло чому, визнають брат і сестра.
Тоді це пролунало як перший дзвінок. Навесні 2014-го питання переїзду постало вже геть гостро. Але пану Володимиру довелося довго наполягати, поки жінки погодилися збиратися в дорогу.
– Я все сумнівалася, відтягувала, – зізнається Юлія Станіславівна. – Психологічно було важко: як це – кинути все, зірватись, їхати невідомо куди? Діти такі маленькі… У голові не вкладалося, що вже настає той час, коли треба полишати речі, всі можливості, все… Гроші були вкладені, їхати доводилося практично без копійки.
І все ж поїхали. В Інтернеті надибали статтю про те, що «Черкащина приймає переселенців». Зателефонували в адмі¬ністрацію, в обласний контактний центр. Тут їм підтвердили інформацію й пообіцяли зустріти.
– У Полтаві ми зійшли з потягу, і нас «підхопили» Оксана Циганок та Олександр Черниш, які поверталися зі Слов’янська. Вони й доставили нас прямо в Білозір’я, – розповідає Володимир Станіславович. – А тут нас уже зустрічали сільський голова з громадою. Не лише хату приготували, навіть борщу й каші гречаної наварили. А ми ж такі голодні були з дороги! – підхоплює пані Юлія.

Домбровські вдячні всім. Вони навіть із якимось легким подивом у голосі розповідають, що практично в усіх органах влади, з якими довелося стикатися, до них ставилися уважно, з щирим прагненням допомогти: від контактного центру до управління соцзахисту Черкаського району, від працівників сільради й до сусідів по кутку в селі. Згадують кого поіменно, кого за посадами – як запам’яталося:
– Віталію Володимировичу, заступнику голови ОДА, подякуйте від нас, а також Володимиру Павловичу Міцуку, сільському голові Білозір’я. І соцпрацівник у сільській раді – Люба Павлівна – дуже чуйна людина, – намагаються вони перерахувати всіх. – Ще капелан у Червоній Слободі дуже допомагав, а от імені його не пам’ятаємо. Він стільки нам допоміг, памперси приносив, ліки діставав! Може, тому, що сам родом із Донецької області. І лікарка Оксана Володимирівна з відділення дитячої гематології в Черкаському онкодиспансері теж багато для наших малих зробила…

Річ у тім, що з переселенням на Черкащину проблеми родини Домбровських не скінчилися. Діти дуже важко перенесли цей раптовий від’їзд, підхопили важку форму ангіни. У Черкаській районній лікарні, що в Червоній Слободі, їх ставили на ноги спільними зусиллями мама, бабуся й увесь медперсонал. Але хвороба залишила по собі ускладнення, і лікування довелося продовжити у обласному онкодиспансері.
– Нічого надзвичайного, але показники крові у моїх козаків ще не надто хороші, тож нас поки що тримають у полі зору лікарі, – вкотре дивує своєю мужністю молода жінка. І знову згадує тих, кому хотіла б подякувати:
– Люди дуже щирі, хороші. Видно, що самі далеко не жирують, а нам допомагають, горем нашим переймаються. Община релігійна допомогла з дровами…

Наразі Домбровські переїжджають вже в третій дім. Постійні переїзди, звісно, позначаються і на психологічному стані: кому легко було б майже рік жити на чемоданах? Діти через хронічний стрес знервовані, чужих людей бояться, плачуть; старенькій Ніні Леонідівні теж не позаздриш. Пан Володимир, хоч і пересувається на милицях (через давню виробничу травму він втратив ногу), але намагається підтримувати сестру. Брат і сестра переконані, що весь цей конфлікт із жахливими наслідками спровокований штучно:
– Самі люди ніколи б не пішли проти України. Не секрет, що всі ці мітинги відбулися по всіх містах в один й той самий день. Звичайно, вони мали підтримку з боку проросійських сил. Але Донбас був українським і є українським. Там дуже багато людей з проукраїнськими настроями, патріотів. До тридцятих років, навіть до 60-х, Донбас говорив українською мовою, вивіски на магазинах були українською. Скрізь у сільській місцевості українська мова, хай із суржиком, але збереглася. При Ющенку, треба віддати йому належне, в моду увійшли вишиванки, престижно стало віддавати дітей в українські школи, всі намагалися говорити українською. А потім просто штучно розкрутили це все. Вплив російської преси, ТБ і решти був надзвичайно сильний. «Донбас годує всю Україну», «нас не чують», «живемо погано». Насправді ми добре жили. Зарплати в нас були значно більші, ніж тут, у Центральній Україні. У мене, у брата, у мами – у кожного була квартира, дача й 20 соток землі, хороша робота. Я працювала головним бухгалтером в кредитній спілці, брат – хороший спеціаліст із ремонту авто. І більшість людей на Донбасі – такі, як ми. Людей просто використали.

Віталій КОВАЛЬ, керівник апарату – заступник голови Черкаської ОДА:
– Обласний контактний центр, створений у квітні 2013 року, був покликаний забезпечити швидкий розгляд звернень громадян. Люди зверталися з найрізноманітніших питань: віялові відключення світла, збої у виплаті соціальних допомог, перебої з теплопостачанням, зростання цін тощо. А з торішнього березня, коли до нашого регіону стали прибувати люди з анексованого Росією Криму, він став центром допомоги переселенцям. За ці два роки до працівників центру звернулося сімнадцять із половиною тисяч осіб. Усі звернення направлені до різних органів влади для вирішення по суті. Мета діяльності цього центру якраз і полягає в тому, щоб допомогти громадянам: люди не шукають самі ті інстанції, які зобов’язані їм допомогти, – їм допомагають фахівці.

Лариса ХОДАКОВСЬКА, т. в. о. директора Черкаського обласного контактного центру:
– Контактний центр входить до національної системи опрацювання звернень громадян, тому просто не може бути так, щоб звернення людини залишилося без вирішення. Усе контролюється Урядовим контактним центром. І якщо якесь питання не отримало задовільної відповіді, воно повторно надсилається до інстанцій до тих пір, поки не буде задоволене. Тому, коли минулої весни до нас почали звертатися переселенці з Криму, ми вже були до цього готові. Звісно, перше, чого потребували люди, це дах над головою. На день-два ми поселяли їх в одному з черкаських готелів, за цей час підшукували житло в якомусь із районів області, переважно в сільській місцевості. Перша хвиля переселенців не так потребувала допомоги, бо це були переважно люди бізнесу, більш-менш заможні, які їхали сюди до друзів-родичів-знайомих і в яких були кошти, щоб орендувати житло. Тепер їдуть більше мам із дітьми, пенсіонерів, сімей з інвалідами, тобто таких людей, які потребують допомоги від держави. З кожною родиною працюємо індивідуально: хтось погоджується їхати в сільську місцевість, хтось наполягає на тому, щоб жити в місті, комусь потрібна медична допомога, бо бувають і люди з пораненнями, і з запаленням легень, просто інваліди, у яких на фоні життєвих негараздів загострився стан. Таких спочатку відправляємо до лікарень.

Компактні місця перебування переселенців на Черкащині – це Канівський центр туризму (до 30 осіб), амбулаторія в Леськах Черкаського району (до 15) та інші. Решту людей розселяємо в житлові будинки. Найбільше переселенців усе-таки прийняли міста Черкаси (близько трьох із половиною тисяч осіб), Умань та Сміла. Серед районів у лідерах Шполянський, Черкаський та Городищенський, які надали притулок 500-600 переселенцям. Траплялися й випадки, коли черкащани віддавали безоплатно переселенцям зі Сходу своє майно – дім, отриманий у спадщину, в якому наразі ніхто не живе. На Черкащині багато щирих людей. Ті ж підприємці, приміром ТОВ «Сервіс-Авто-2005», безкоштовно по дві-три особи в маршрутці привозили до Черкас переселенців із київського вокзалу, АТП облради надає транспорт для перевезення людей до місця тимчасового проживання, облспоживспілка забезпечує їх наборами продуктів харчування на 2-3 дні, допомагають інші підприємці та благодійні організації. Одна з них, наприклад, прийняла людей із місць позбавлення волі, які відбували покарання в одній із виправних колоній на Сході і яких просто боялися приймати громади невеличких сіл. Просто в нашому центрі сходяться всі дороги: ми вже знаємо, куди з яким проханням можна звернутися, щоб людям надати допомогу якнайшвидше. Тому й зараз наголошуємо: приходьте до нас, телефонуйте – допоможемо!

Наші телефони: 36-11-13, 45-32-14, (095)-399-55-95, (098)-300-35-05, (093)-11277-58 та урядова «гаряча лінія» 0-800-507-309.