Усі ми прагнемо більшого і кращого. На жаль, нереалізовані мрії батьків приречені на повсякчасні спроби втілитися в їхніх чадах. «Я не зміг, а ти зможеш, я все для цього зроблю». За таким принципом ми забуваємо про особистість своєї дитини. Чого прагне саме вона? До чого в неї є хист?
Я й сам часто був заручником такої ситуації, а єдиним виправданням собі мав відмовку, що зараз діти нічого не бажають, окрім посиденьок біля комп’ютеру. На щастя, з часом зрозумів, що діти таки мають власну думку й вподобання.
Але це я зрозумів з часом. А до того, навіть коли мій маленький син був ще в колисці, я вже бачив його переможцем усіх можливих турнірів з гімнастики.
Коли я привів свого чотирирічного сина до секції гімнастики, він категорично відмовився нею займатись. Він надав перевагу… акордеону! Я «ламав» дитину ще півроку. І лише коли дитина з синцями під очима і зовсім нещасна виходила з залу, я зрозумів, що з цим треба покінчити.
Багато сучасних батьків поділяють мою помилку. Вони бачать своїх чад на найвищому ступені фізичного й розумового розвитку й, прямуючи до цієї мети, не зупиняються ні перед чим. Вони наймають по можливості більше репетиторів, після шкіл з великим навчальним навантаженням ведуть дітей до гуртків – до «найкрутіших», до таких, що приносили би відчутний, помітний результат. До бажань дитини ніхто не дослухається. А потім… Потім дивуються. Діти дорослішають і з’являється відраза, відраза до будь-чого. Це найкращий підсумок, буває і гірше.
Зараз дружина водить сина лише туди, де йому хочеться бути. Я більше не бачу його сумним. Погляньте навколо: багато зараз діточок світяться від щастя від своїх занять? Ось чим треба зайнятись дорослим: не вимагати результатів від позашкільних занять, а вимагати задоволення дітей від них.