Про початок війни сповістив репродуктор
Любов Михайлівна пам’ятає 22 червня 1941 року, коли почалася війна. У центрі Городища висів радіорепродуктор, і люди бігли, щоб почути офіційне повідомлення про віроломний напад, про загальну мобілізацію, що перемога буде за нами, що матеріальні цінності не повинні дістатися ворогу…
– Коли гітлерівці були зовсім поряд, люди кинулися забирати все з магазинів, – пригадує Любов Шипілова. – Тягнули хто що міг! Пішов і мій старший брат Павло з товаришем. То приятель розжився на торбу якоїсь крупи, а брат приніс додому мішок книжок. Сказав матері, що знання – це найбільший скарб. Коли німці увійшли в Городище, ми їх дуже боялися, адже загарбники були жорстокими.
Допомога невільникам
Любов Михайлівна пригадує, що в приміщенні садової школи німці облаштували табір для військовополонених. Їй тоді було 12 років, тому пам’ятає все добре.
– Моя мати, Євдокія Романівна Покась, організувала сусідок, щоб носити їжу невільникам, – продовжує Любов Михайлівна. – Сьогодні, наприклад, мати варить картоплю в мундирах, завтра тітка Ганька готує суп… Потім мати бере те відро з вареною картоплею або каструлю з супом, я хапаю черпак і тарілки, та й несемо поїсти полоненим. А ми жили неподалік. Мати домовилася з німцем, що наглядав за невільниками, і він нас пропускав… Одного разу до нас підійшов 20-літній хлоп чина, який перебував у таборі. Сказав, що він з Буди. Попросив, аби переказали матері, що він тут і що його можна викупити… Моя мати знайшла його рідних, усе розповіла. Через кілька днів до нас прийшла мати того хлопця. У руках тримала кошовку, де була засмажена курка, яйця інші продукти. Справжній скарб, як на голодний період війни. За це добро сподівалася визволити сина… Моя мати взяла кошовку, і ми пішли домовлятися з німцем. Виставили все на столі. Але німець сказав, що цього мало й указав на мамині золоті сережки. Це була сімейна реліквія, вони дісталися мамі ще від бабусі. Проте в цю мить вона без краплі жалю віддала прикрасу. Адже мова йшла про долю людини, хоч практично зовсім не знайомої. Німець сказав, що ввечері відпустить хлопця… Коли звечоріло, ми з братом сиділи на ґанку нашої хати. Раптом помітили, як від садової школи біжить якийсь хлопчина. Але не встиг він добігти до річки, як пролунав постріл. Хлопчина впав. Ми з братом пополотніли від несподіванки! Через деякий час пішли подивитися. Біля річки лежав той полонений хлопчина з Буди! Куля увійшла йому в потилицю і вийшла через лоб… Потім мама запитувала німця, навіщо вбили хлопця. Той відповів, що треба було спокійно йти, а хлопчина побіг, от його охорона й застрелила. А чи правда це – невідомо…
Небажані постояльці
Любов Михайлівна розповідає, що німці квартирували і в їхній хаті. Коли наближався фронт, постоялець, бувало, кивав на портрет фюрера й примовляв: «Гітлер – капут!»
– Мій старший брат потрапив на примусові роботи до Німеччини, – розповідає Любов Михайлівна. – Хотіли забрати сестру Таню, але вона заховалася на лежанці, накрилася рядном. Лежанка була гаряча, тож коли німці побачили розчервонілу дівчину, то вирішили, що вона сильно хвора. Тому в неволю забрали брата. Час від часу мати пекла вівсяні коржики, і німець, що в нас квартирувався, допомагав відправити братові посилку.
Допомога партизанам
Любов Михайлівна пригадує, що в Буді-Орловецькій були партизани.
– Коли я йшла в місто, мій батько, Михайло Іванович Покась, наказував уважно дивитися, скільки де є німецької техніки, куди вона спрямована – на Мліїв чи на Корсунь, – продовжує Любов Шипілова. – Я все це переказувала батькові. Потім уночі хтось підходив до вікна й батько передавав ці відомості. Перед самим приходом наших я бачила, як понад річкою йшли партизани. У нас у погребі певний час перебували дві дівчини-радистки. До них приходив якийсь чоловік, отримував від них інформацію, переказував, які відомості мають передати вони по рації. Мені, як дівчинці, запам’яталося, що радистки шили собі кофтинки з парашутів. Коли прийшли наші, батько відвів дівчат у штаб, до своїх… А в нашій хаті розмістили двох поранених радянських солдатів. Вони відмовилися лягати в шпиталь, щоб не відстати від своєї частини. Я перев’язувала їхні рани – вони говорили, як правильно це робити. Казали, що в мене легка рука, а тому наказували, щоб училася на медсестру.
Симпатична медсестра
І вийшло так, що цей наказ червоноармійців Любов Михайлівна повністю виконала. У 1948 році закінчила Городищенську медичну школу. Спочатку працювала медсестрою на Луганщині, потім у Краснодарському краї. Там вийшла заміж, разом із чоловіком переїхали до Городища. Але була проблема з працевлаштуванням. Довелося звертатися в райком партії. Там зраділи, коли дізналися, що її чоловік може працювати на кукурудзозбиральних комбайнах, тоді таких спеціалістів не вистачало. Тому ще не встигла дійти додому, як посильна повідомила, що подружжю роботу підшукали. Працювала медсестрою у дитячій лікарні. У 1961 році в Городищі почав діяти дитячий кардіоревматологічний санаторій. Головний лікар Олександра Павловська говорила, що всі медсестри в неї будуть молоді, красиві й енергійні. Тому запросила з дитячої лікарні й Любов Шипілову. В санаторії вона працювала до самої пенсії.
