Сьогодні 175 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького

Сьогодні  175 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького

Про життєвий шлях та маловідомі факти біографії Івана Нечуя-Левицького власному кореспондентові «Нової Доби» розповів директор Стеблівського літературно-меморіального музею І. С. Нечуя-Левицького Сергій Хаврусь.

Сьогодні  175 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького

На початку XX століття кияни часто могли бачити невисокого сивого дідуся, який із ціпком у руці надвечір прогулювався Хрещатиком чи милувався схилами Дніпра з Володимирської гірки. І мало хто знав, що це видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький.
Утім, дехто-таки знав. Переказують таку бувальщину: якось у 1917 році, в час бурхливих політичних перипетій і невизначеності, літнього Нечуя-Левицького ввечері на вулиці перестріли грабіжники.

– Ану, давай гроші!
– Їй-богу, нема ні копійки!
– Ти відомий письменник, у тебе грошей повні кишені!

Грабіжники обшукали старого, але нічого, крім порожнього гаманця, не знайшли. Потім перезирнулися й віддали Нечуєві гроші, які мали з собою.

Від попівської ряси відмовився
Майбутній відомий письменник, класик української літератури Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй) народився 25 листопада 1838 р. в містечку Стеблеві Київської губернії Канівського повіту (нині – Черкаської області Корсунь-Шевченківського району) в сім’ї парафіяльного священика місцевої Преображенської церкви Семена Степановича Левицького і його дружини Ганни Лук’янівни Трезвінської.

У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Іванові батьки жили спершу в тісному приміщенні, й діти спали на кухні разом із нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.
Батько письменника в 40-х рр. на власні кошти відкрив українську школу для дітей стеблівських кріпаків. Разом із сільськими хлопчаками осягали ази грамоти Іван та його брат.

Але місцевий поміщик закрив школу, пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі, якщо всі мужики стануть грамотними. Тоді батько відвіз сина в Богуслав до дядька Євтропа Трезвінського. Той протягом двох років готував свого небожа до вступу в духовне училище. На дев’ятому році життя Івана віддали до Богуславської бурси – батько хотів, щоб син пішов його стопами. Протягом шести років навчався там майбутній письменник. Умови навчання в бурсі були важкими, дисципліна – строгою. Багато дітей не витримувало й утікало, однак батьки повертали їх назад. Та й учителі були різні. На все життя запам’ятав Іван учителя географії Креховського, який зоряними вечорами показував учням небесні тіла, а також Черняка й Лихнякевича, котрі не тільки добре навчали свого предмета, а ще й поважали та любили учнів. А от про інспектора Страхова Іван Нечуй-Левицький пізніше згадував: «Він у суботу після уроків викликав провинників у широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі». Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухали ті крики…» Якщо ж хтось із учнів розмовляв рідною мовою, то йому на шию вішали табличку з написом: «За мужичі слова».

1852 року Іван Левицький закінчив духовне училище, а наступного року переїхав у Київ, де поступив навчатися в семінарію, а потім і академію. Його ніколи не вабила духовна кар’єра, він прагнув віддавати свої сили на користь народу. Закінчивши 1865 року академію в званні магістра богослов’я, Іван Семенович рішуче відмовився від попівської ряси й присвятив себе благородній педагогічній і літературній діяльності.

Протягом 1865–1866 рр. він викладав російську словесність у Полтавській семінарії. Там же написав перші свої твори, які були надруковані у львівському часописі «Правда». Левицький писав свої гостросоціальні твори в надто тяжкий для української літератури час, а тому змушений був ховатися під псевдонімом, за який обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», яку дуже любив.
Службові обставини й матеріальна скрута змусили письменника вже через рік залишити Полтаву й виїхати до Польщі. З 1866 року Левицький – учитель Калішської жіночої гімназії. А згодом його направили в Седлець, що на Підляшші. Тут він шість років працював у світській гімназії.

Після шестирічного перебування в Польщі Іван Семенович почав клопотатись, щоб його перевели вчителювати в Одесу або Кишинів. 24 серпня 1873 р. прохання письменника задовольнили: його призначили викладачем російської мови першої Кишинівської чоловічої гімназії.
Двадцять п’ять років віддав Нечуй-Левицький педагогічній роботі. Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював учням, серед яких було чимало українців, що минуле народу не слід забувати. Виснажлива вчительська й творча праця, постійне переслідування з боку агентів Бессарабського губернського жандармського управління, сімейна невлаштованість – усе це швидко підірвало здоров’я Івана Семеновича. З цієї причини він змушений був піти у відставку.

Невдовзі письменник переїхав до Києва, де оселився на вулиці Пушкінській, у будинку №19. Тривалий час він жив, отримуючи невелику пенсію, якої ледве вистачало на харчі та плату за квартиру. До того ж, ще й хвороба часто приковувала самотню людину до ліжка.
…2 квітня 1918 року в притулку для старих одинаків перестало битися щире серце Нечуя-Левицького. Його поховали 4 квітня на Байковому кладовищі.

«Нащо ви мене в книжці описали?»
За півстоліття творчої діяльності Іван Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував Іван Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й понині залишаються серед найкращих творінь української літератури.

Любов’ю до літератури Іван Семенович завдячує батькові – той не любив хазяйнувати, а волів за краще читати книжки. Семен Левицький був прогресивним священиком, читав проповіді українською мовою, збирав народні пісні й обряди, мав удома багато праць з історії України, зокрема, рукописних. Через батька Іван познайомився, зокрема і з творчістю Шевченка.

Коли малий Іван учився ще в першому класі семінарії, під час контрактового ярмарку в Києві він побачив на вітрині французькі книжки. Першу з них – «Кривий біс» Лесажа, прочитав зі словником, а надалі всі гроші, які давав батько на гостинці, витрачав на книжки, написані французькою мовою. Так у бібліотеці майбутнього письменника з’явилися «Дон Кіхот» Сервантеса, твори Шатобріана та Ежена Сю. Особливо пишався Іван ілюстрованою «Божественною комедією» Данте.

Іван Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й літератури. Один із них навіть висловився на лекції: «В інтересах держави добре було б спалити українську літературу». Це й підштовхнуло Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів-студентів, з якими жив на одній квартирі, бо писати українською мовою в ті часи було заборонено. Навіть батькам не признавався, що став літератором.
Після виходу в світ оповідань «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі» та «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» до письменника приходила одна баба зі Стеблева позиватися:
– Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер мені проходу на вулиці не дають!
На що письменник зазначив, що ця лайка незнайомої селянки є найвищим визнанням його твору!

Творець української мови
Усе про свого улюбленого письменника знає давній хранитель Нечуєвої світлиці, директор Стеблівського літературно-меморіального музею І. С. Нечуя-Левицького Сергій Хаврусь. Про нього він завжди говорить із запальним пієтетом.

Сьогодні  175 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького

– Коли Пантелеймон Куліш прочитав його щойно надруковану повість «Кайдашева сім’я», то захоплено вигукнув: «Ще не вмерла Україна!» Жодного діяча української культури не було так високо вшановано за життя, як Нечуя-Левицького в грудні 1904 року, – каже Сергій Левкович. – Ніхто не одержував таку силу «лаврів», як він. Переконливим свідченням величі Нечуєвої постаті є те, що письменника за життя було обрано почесним членом одинадцяти творчо-наукових товариств України й зарубіжних країн! Ще в 1960-х роках вітчизняні дослідники передбачали укласти й надрукувати «Словник мови Нечуя-Левицького», бо він був би другим після Шевченкового словника, але значно повнішим. Він був би прекрасним зразком і еталоном наддніпрянської мови. Ота «запашиста надросянська мова», за висловом Олеся Гончара, тобто мова Нечуя-Левицького, як і слово Котляревського й Шевченка, стали основою нашої найбільшої національної святині – української літературної мови.

– А що сказав Борис Грінченко про неперевершеного письменника-пейзажиста? – продовжує далі Сергій Хаврусь. – Прочитавши повість «Микола Джеря», Борис Дмитрович із благоговінням відзначив, що про окремі явища природи і, зокрема про пожежу, можна писати по-іншому, але вже ніхто не зробить цього краще за чародія слова Нечуя. Світ довідувався про існування української літератури завдяки творчому подвигу й невсипущій праці мужнього автора «Миколи Джері». Однією з найбільших заслуг велета духу Нечуя є те, що він у співавторстві з Пантелеймоном Кулішем уперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу – Біблію, яку видав 1903 року в Британському біблійному товаристві.

…На схилі років Нечуй-Левицький став педантичнішим. Сусіди по дому могли звіряти за ним годинники. Щодня за будь-якої погоди, рівно о третій, він виходив зі своєї квартири прогулюватися, а рівно о дев’ятій лягав спати.
У грудні 1904 року на вечорі з нагоди 35-літгя літературної діяльності Нечуя-Левицького, саме тоді, коли виголошувалась доповідь про життя й творчість письменника, той підвівся з почесного місця в президії й рушив до виходу. Його хотіли спинити, але він заявив:
– Уже скоро дев’ята година, – і таки пішов.

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x