Можна по різному оцінювати підсумки 28 січня – і як «судний день», і як перемогу здорового глузду, і як вимушений компроміс. Втім зрозуміло одне, у нинішньому діалозі влади й опозиції парламент повертає собі позиції майданчика для дискусії. За останні кілька років, парламентаризм в Україні поступово зникав як суспільно-політичне явище. Однак сьогодні саме парламент стає не тільки майданчиком для дискусій, але і вагомим фактором політичного діалогу. Причина проста до банальності, адже юридично Верховна Рада – єдине місце, де можна легітимізувати будь-які результати політичних компромісів.
Парламент як майданчик для дискусій припинив своє існування з того часу, коли порядок денний формували де завгодно, але тільки не в законодавчому органі. Статус народного депутата протягом останніх років стрімко девальвувався. І саме в цей момент, коли парламент остаточно перестав бути фактором політичного діалогу, Україна поринула в революційні настрої. Коли стало зрозуміло, що остаточної і тотальної перемоги не отримує жодна з сторін, у чиїсь голові народилась думка все ж таки використати парламент за призначенням.
Варто відзначити, що оновлена команда влади змогла повернути Верховній Раді і її повноваження і її прямі, а не декоративні функції. Це стало передумовою початку реального діалогу, а не його імітації. Інша справа, що консолідація політикуму, задля вирішення проблем, багато в чому сталася під тиском вулиці.
Ще тиждень тому складно було собі уявити повернення до так званого нульового формату. Втім, як би не розвивались відносини у системі координат «влада – опозиція» далі, але в реальності, суспільство повернулось до точки старту. Усі прояви і результати агресії, як з одного боку, так і з іншого – юридично каналізовані. Очевидно, що нинішній формат діалогу цілком влаштовує і міжнародну спільноту і лідерів опозиції. Занадто буйних традиційно маргіналізують і виведуть за рамки процесу прийняття рішень. Головною проблемою лишається контроль за Майданами, які функціонують, як окрема суб’єктність. Швидше за все і в Києві, і в регіонах, партійні лідери не можуть тотально контролювати активність протестних настроїв.
Однак, як би там не було, але зібравши стратегічні резерви, влада зуміла нав’язати опозиційному тріумвірату свій сценарій. І реінкарнація Клюєва в новій якості змогла, як мінімум, публічно виставити круглий стіл в самому епіцентрі між «беркутом» і «Правим сектором» на Грушевського. Сценарій війни було оперативно змінено на сценарій кулуарного конфлікту. І лідерам опозиції доведеться відчутно попрацювати, аби аргументувати свої дії найрадикальнішим своїм прихильникам.
Втім, тут Україна, а отже будь-які сценарії пишуться по схемі «листа дяді Федора» з Простоквашино, коли на певному етапі вже важко зрозуміти – хто пише, про що і навіщо.
