Один із нащадків Тараса Шевченка проживає в селі Івахни

Один із нащадків Тараса Шевченка проживає в селі Івахни

Нинішнього року вся вітчизняна спільнота, українська діаспора в різних куточках світу святкує величний юві¬лей – 200-річчя від дня народження геніального україн¬ського поета, митця, людини, творчістю якої захоплюється весь світ – Тараса Григоровича Шевченка. Символічним та особливим є ювілей геніального Кобзаря для його нащадків, тих, хто продовжив славний рід українського генія. Виявляється, і на Монастирищині живуть нащадки Тараса Шевченка. Причому прямі нащадки по лінії сестри, Ярини Григорівни Шевченко. І один із них герой нашої публікації: учитель історії Івахнівської та Княже-Криницької шкіл, керівник туристсько-краєзнавчого гуртка БДЮТ Юрій Калашник.

5 років тому, у середині травня, у Каневі Тарасові нащадки, які з’їхались із усього світу, вшанували пам’ять свого пращура. Відновили давнішні дружні стосунки, а дехто вперше познайомився зі своєю ріднею. До слова, детально Шевченків рід описав у своїй книжці «Коріння Шевченківського роду» Микола Павлович Лисенко. Більше того, книжка стала неоціненним скарбом у справі опису родоводу геніального Кобзаря. Це ґрунтовне видання наразі є й у домашній бібліотеці Юрія Калашника.
– Відомості про те, що я та моя родина – нащадки відомого письменника, передавались із покоління в покоління маминої рідні, – розповідає Юрій Калашник. – Наша шевченківська гілочка спільного дерева роду геніального поета бере початок від молодшої сестри Тараса Шевченка, Ярини
Григорівни (1816 р.).
Як відомо з історії, найбільш прихильним Тарас був до своїх сестер. Але по-особливому трепетно ставився до найменшенької – Ярини. Щоразу, приїжджаючи на свою малу Батьківщину в с. Кирилівку (нині с. Шевченкове), він відвідував Ярину та все розпитував про її важку долю. І не- даремно, адже життя Ярини Григорівни було й справді нелегким… У 1836 році вийшла заміж за кирилівського маляра Бойка Федора Кіндратовича. Цього ж року в них народилася перша донька Василина.
– І що цікаво, з шевченків¬ським родом наша сім’я пов’язана переважно по жіночій лінії, – наголошує нашому виданню Юрій Калашник. – Адже у Василини Бойко була донька Ольга, яка приходиться мені прабабусею. І лише в цьому поколінні сталися невеличкі зміни. Син Ольги, Дмитро Махтейович Демченко (1908 р.) – мій дідусь. У свій час він одружився з Ївгою Іванівною Димирець (1906 р.). А вже в них народилося дві доньки: Ганна (1931 р.) та Ніна (1935 р.) – мати Юрія Калашника.
На жаль, Ніна та Ганна в ранньому віці осиротіли. Дмитро Махтейович, переживши тяжкі роки колективізації, голодомору, в 1939 р. брав участь у радянсько-фінській війні, як герой загинув у 1944 р. під час Яссько-Киши¬нівської наступальної операції в Молдовії, біля м. Оргеєв. Але незважаючи на свою сирітську долю, Ніна Дмитрівна здобула освіту в Київському інституті харчової промисловості на технологічному факультеті. І зовсім несподівано її життєва дорога звернула на Монастирищину, яка, власне, й стала другою батьківщиною для жінки.
– Моя мама з 1959 р. по 1999 р. працювала головним технологом Цибулівського цукрокомбінату, а в 1963 р. вийшла заміж за колишнього фронтовика-танкіста, теплотехніка заводу Калашника Миколу Павловича, – розповідає пан Юрій. – Ось так і вкорінилась одна з гілочок шевченківського роду на благодатній землі Монастирищини. Я ж маю двох синів – продовжувачів славного роду Калашників: старший Іван та молодший Євген.
Спеціально для читачів «Нової Доби» Юрій Калашник розповів ексклюзивну інформацію про їхній родинний «Кобзар», який передавався як реліквія з покоління в покоління. Цю книгу Тарас Григорович спеціально подарував Ярині Григорівні в один зі своїх чергових візитів до Кирилівки. «Кобзар» з особливим трепетом зберігався та передавався нащадкам, але голодні 30-ті роки стали фатальними. Заради шматка хліба, «Кобзар» обміняли.
– Книга знайшлася кілька років тому в Києві, на виставці старовинних речей, – зауважує Юрій Калашник. – Мені лише вдалось дізнатися, що нині «Кобзар» перебуває в приватній колекції…
– Коли приїжджаю в Шевченкове, у цьому благодатному краю і дихається по-особливому, – наприкінці нашої розмови додає Юрій Калашник. – А стоячи біля могили Тарасової матері, на душі стає чомусь тривожно. Згадую всі слова, сказані поетом. А вони в усі часи та епохи залишаються актуальними й пророчими.
Я безмежно гордий з того, що є одним із нащадків геніального Тараса Шевченка, сином славного козацького роду. Тож як ніхто, розумію, що і я, і мої сини мають прожити достойне життя, аби відповідати своєму предку та залишити по собі безліч добрих справ на благо розвитку свого рідного краю, своєї прекрасної неньки України!

Спеціально для «Нової Доби» із Івахнів вихованка «Школи молодого журналіста щотижневика «Алекс» Тетяна Скригун

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x