Михайло Михайлович Калініченко, майже чотири роки тому звільнений з посади генерального директора обласної державної телерадіокомпанії «Рось», нещодавно знову посів те саме крісло. «Двічі в одну річку не увійдеш, і це правда, – констатує Михайло Михайлович. – Я став іншим, телекомпанія теж суттєво змінилася. Все починається по-новому».
– Чим Ви займалися ці чотири роки, Михайле Михайловичу?
– Працював керівником представництва всесвітньої служби «Українського телебачення і радіомовлення» в Центральній Україні. Тобто, був зайнятий лише журналістською роботою. Ми зробили фільм «Храми його життя», присвячений митрополиту Черкаському і Канівському Софронію. Великий документальний фільм на 7 серій. Згодом узялися за 8 серій фільму «Душа української педагогіки», який приурочено до 180-річчя з дня створення Національного педуніверситету ім. Драгоманова. Робота над ним триває й досі, вже готові дві серії фільму, до вересня треба його закінчити, бо Університет відзначає свій ювілей наприкінці цього року.
Працювали також над створенням інших культурологічних фільмів, адже опікувалися не лише Черкащиною, а й іншими областями Центрального регіону країни. Представляли всесвітню службу в новинах: висвітлювали діяльність Кіровоградської, Полтавської, Черкаської областей.
Протягом цього часу написав кілька книжок, викладав в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, був головою державної екзаменаційної комісії цього інституту.
Зараз намагаюся писати докторську дисертацію, яка є продовженням моєї кандидатської роботи (я – кандидат політичних наук) «Політико-владний потенціал громадянського суспільства».
Загалом вважаю, що цей час провів досить продуктивно і для своєї родини, і для себе, свого зростання, переосмислення багатьох речей у своєму житті.
Я повернувся сюди, хоча кажуть, що двічі в одну річку не увійдеш. І в певному сенсі це правда, бо за цей час багато що змінилося. Головне – змінилася система цінностей. Зате залишились люди, працьовиті й талановиті, ті, що працювали тут і зі мною, і без мене, на яких по суті тримається телерадіокомпанія.
У моєму житті достатньо протиріч, є в ньому і позитив, і багато критичних моментів. Цей період був часом переосмислення, навіть очищення – від того намулу, який збирає кожен протягом життя. Ця ситуація несла для мене певний позитив: я мав змогу спостерігати усе збоку, не втручатися, не висловлювати свою точку зору, жодним чином не впливати на процес змін.
– І якими були ці зміни? Як оцінюєте стан телерадіокомпанії нині?
– Я віддаю належне своїм попередникам: дуже багато зроблено щодо технічного переоснащення телекомпанії, облаштована багатофункціональна студія, запроваджені нові, більш сучасні технології. Деяким керівникам завдяки їхній співпраці з владою вдалося здійснити ці кроки. Але, на жаль, загалом прогресивні, ці зміни використовувалися не на користь глядачів, простих черкащан, а на користь тієї ж влади, для прославлення однієї людини. Зате тепер ми маємо змогу переорієнтувати й використати це на благо людей. Головне, що залишився золотий фонд колективу, який генерував ідеї, зробив усе можливе, щоб якість передач відповідала запитам сьогодення. Тепер треба лише максимально переорієнтувати їхні таланти і повернути глядача телерадіокомпанії, бо, на жаль, рейтинги телекомпанії впали втричі.
Вина за це лежить саме на керівниках, яких змінилося аж три за цей період. Будь-хто, на моє переконання, хто приходив на цю посаду тимчасово, був стресом і сутнісним негативом для Черкащини. Вони (серед них і губернатор) були тими, кого тут не тримало ніщо: ні родина, ні земля, ні близькі люди. Їм не треба було дивитися у вічі людям, які б знали їх, які б сказали правду. Вони приходили сюди не з метою розкрити свої можливості, таланти, здійснити певну місію. Вони приходили з відповідним завданням: брав їх на роботу Тулуб, тому вони були суто його інформаційним ресурсом. А люди, що тут працювали, намагалися займатися «тихим саботажем»: робили те, що від них вимагали, по накатаних рейках, і пробували робити ще й щось для людей. Керівники існували самі по собі, колектив – сам по собі, їх не любили й не шанували, тобто, ставлення людей було адекватне тому, як вони ставилися до працівників. Так виник творчий конфлікт: ідеї керівників не сприймалися, а творча реалізація працівників була обмежена.
– Але й Ви співпрацювали з Тулубом, навіть написали хвалебного вірша на його честь…
– Так, це правда. Перші кроки Тулуба на Черкащині були непогані. Я собі думав, що до нас прийшла небайдужа людина – з огляду на його біографію, на високі посади я оцінював його як людину з багатим досвідом і можливостями й щиро вірив у те, що він використає ці можливості на користь Черкащини.
Але мої критики дещо неправі: вони вирвали мого вірша з контексту поеми, для якої він був написаний. Перша її частина присвячена Черкащині, друга, жорстка – про біду й лихо України – її нинішню владу. Третя – якраз про прихід Тулуба на Черкащину й про ті сподівання, що я покладав на нього. Але вийшло так, що я ніби славлю його. Я ні на йоту не вважаю себе винним у цьому, тому й жодного разу нічим на відповів на закиди моїх критиків, свідомо не реагував публічно. Сподіваюся, що люди прочитають мої вірші й розсудять самі.
Це все піна. У людини на високій посаді завжди будуть вороги. Набагато більше, як на мене, важить думка людей, з якими я працюю. Сьогодні в колективі реально працюють 132 особи. І 115 із них висловились «за» моє повернення. Тобто, понад 90 відсотків людей мене підтримують. Оце важливо.
У нинішніх умовах треба бути чистим з усіх сторін. Тоді давайте згадаємо, чому мене звільнили з роботи. Сім останніх років, що я працював на «Росі», вона займала перші місця в системі регіонального телебачення. Тоді губернатор став вимагати від мене, щоб я вступив до Партії регіонів. Це не новина, що всіх керівників на всіх рівнях, на високих посадах змушували вступати до ПР, мабуть, сподіваючись, що це додасть партії поваги й ваги в суспільстві. Люди вступали, бо цінили свою роботу. Я намагався пояснити Тулубу, що як журналіст маю бути незаангажованим, об’єктивним. Але він цих аргументів не слухав. Тоді він скористався ситуацією, коли я в червні був головою екзаменаційної комісії, у липні пішов у відпустку, а потім пішов на лікарняний. І Тулуб мене зняв. Звісно, це було протизаконно, бо нікого не можуть звільнити, поки він на лікарняному, але Тулубу було все дозволено. Переживав я тоді неймовірно, правда…
– А як складаються стосунки з нинішньою владою?
– Я думаю, що добре. Валентина Михайлівна Коваленко, голова обласної ради, представила мене, і я вважаю цей жест добрим знаком. Я знаю, що до мене є претензії, але ми домовилися про співпрацю. Загалом до мене поставилися позитивно. Я зустрівся з багатьма лідерами партійних та громадських осередків, і багато хто з них висловив мені свою підтримку. Можливо, тому, що зрозуміли, що порівняно із заїжджими, тимчасовими гендиректорами я значно виграю.
Бліц-опитування від «Нової Доби»:
– Що Ви називаєте Батьківщиною?
– Одним словом і не скажеш. Це дуже глибоке, змістовне, сутнісне поняття, яке утворює тебе як громадянина країни. Це, в першу чергу, цінності, мораль, що мають відповідати вимогам, які Вітчизна ставить перед тобою. Батьківщина – це родина. Через родину ти реалізовуєш себе й адаптуєш родину до традицій, звитяги, історичних цінностей. Це країна, яка потребує від кожного громадянина неабиякої любові. Це не просто територія, це люди, які увібрали в себе неабиякий генетичний матеріал протягом багатьох віків: саме він склеює націю. У нинішній ситуації – це позиція, яка народжується від коренів минулого і які нуртують усередині людини, яка не може бути рабом.
– Яка народна мудрість може стати девізом сьогоднішнього дня?
– Найдоречніший девіз сьогодення, на мою думку, – роби те, що мусиш, і нехай буде, що буде.
– Яку найзаповітнішу мрію когось із Ваших близьких Вам вдалося втілити?
– Віднедавна я в новому статусі – статусі діда. Це спровокувало народження багатьох нових думок і відчуттів, бажань, мрій. Це диво, насправді. Ці мрії – найвищі, це відчуття продовження твого роду – неймовірне. Я вдячний моїм синам за те, що вони подарували мені це відчуття.
– Що Ви б змінили у своїй роботі?
– Дуже багато. У першу чергу, моральний клімат у колективі. Я хочу, щоб ми стали в повному розумінні друзями. Я хочу дружити з усіма працівниками, і водночас, щоб вони бачили друга в мені. Вимогливість, професіоналізм – це добре й багато важить. Але я хочу, щоб люди ще й з бажанням виконували свою роботу, оце найвище досягнення керівника. Особливо керівника творчого колективу телерадіокомпанії.
Є три важливі речі: професійність, людяність і щоденне удосконалення – професійне, моральне, духовне.
– Побажання для себе, своєї родини й читачів «Нової Доби».
– Собі бажаю бути максимально корисним для колективу обласної державної телерадіокомпанії і для тих людей, яких люблю.
Бажаю і собі, і кожному з нас пережити російську агресію і як суверенна держава рухатися до європейських цінностей. Хотів би, щоб і в Криму, і в Донецьку люди зрозуміли: в Росії щастя не може бути з тієї простої причини, що в числі імперських цінностей людина – на останньому місці. Щоб наша нова влада зрозуміла, нарешті, що людина – найвища цінність, і на неї усі мають працювати: і чиновники, і влада.
Своїй родині бажаю комфортно почуватися в цьому неспокійному світі, бути багатою духовністю, мудрістю, і щоб у ній понад усе панувала любов.
А читачам «Нової Доби» я як її перший редактор хочу сказати, що ця газета заслуговує на те, щоб її читав кожен житель Черкащини. Газеті бажаю тиражу 128 тисяч примірників. Ви обов’язково досягнете цього результату, якщо працюватимете так, як зараз, якщо в газеті й надалі буде присутня лише правдива, чесна, відверта інформація, яка зробить ваших читачів сильнішими.
