3-місце (14-17 років) Іваненко Дмитро

3-місце (14-17 років) Іваненко Дмитро
Іваненко Дмитро
м.Черкаси

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ


Посеред безкрайніх просторів Тихого океану плив невеликий катер, долаючи могутні хвилі. На його радіощоглі весело майорів український прапор. Морський солоний вітер рвав його, немов бажаючи вирвати і забрати з собою.

А на небі жодної хмаринки. Під пекучим тропічним сонцем літали чайки, час від часу м’яко сідаючи на хвилі. Погода була чудова.

На палубу вийшов високий ставний чоловік. Його довге біляве волосся, що спадало мало не на плечі, куйовдилось від свіжого вітру. Його риси обличчя були не надто грубими, але й не м’якими. Рівний орлиний ніс, вольове підборіддя. Все це видавало людину впевнену, сміливу, готову до всіляких негараздів.

– Краса! – сказав чоловік, вдихнувши морського повітря на повні груди.

– Еге ж, Ігорю, скоро ми наздоженемо нашу основну експедицію, – промовив чийсь голос і ще один (як ви вже здогадалися, українець) вийшов з трюму.

Він був дещо нижчий на зріст, із коротким чорнявим чубом і хитрувато-веселими карими очима. Якщо Ігор був одягнений в сорочку, джинси і кросівки, то його напарник красувався у смугастій майці та шортах до колін. На ногах теліпались сандалі.

– О, привіт, Максиме! – відгукнувся Ігор. – То де там наші?
– Я півгодини тому звірявся із GPS-навігатором, вони були за 34 кілометри на північний схід від островів Токелау, – відповів Максим.
– Коли ми їх наздоженемо?
– Гадаю, днів за три.
– Чудово! А як наші справи зі сніданком?
– Котлети та каша влаштують? – лукаво запитав Максим.
– О, ще й як! – задоволено вигукнув Ігор.

Поснідавши, Ігор сів писати докладний звіт про флору і фауну вже відвіданих ними островів (наші друзі були біологами), а Максим спустився в трюм за риболовним приладдям. Несподівано легкий шум двигуна, до якого вже так звик за три тижні експедиції Ігор, перервався. Знизу пролунав голос Максима:

– Ігорю, йди-но сюди. У нас великі проблеми.

Сповнений поганих передчуттів, Ігор спустився в трюм. Те, що він побачив, було гірше всіляких здогадок.

Вночі катер потрапив у доволі сильний шторм. Його добре потріпало. Швидкий огляд не виявив серйозних ушкоджень, тому плавання було вирішено не переривати. Була невелика теча, але пробоїну, з якої сочилась вода, залатали додатковим шаром обшивки. Очевидно, вона приклеїлась не досить міцно, і її зірвало. Зараз вода потужним струменем заливала нутрощі судна. У трюмі вже було по коліна води. Але і це не найгірше. Адже вода залила двигун, дивом не викликавши короткого замикання.

Ігор швидко оцінив ситуацію. Вода прибувала дуже швидко, вже за двадцять хвилин катер буде під водою. Потужних насосів у них нема. Двигун залитий повністю, його неможливо та і нема коли лагодити. Добре, хоч є надувна шлюпка і хоч якісь запаси води. Отже, треба подати сигнал SOS і хутчіше евакуюватися.

Максим кинувся до радіоприймача і став подавати сигнал порятунки. Ігор зносив нагору найцінніші речі: наукові записи, невелику дванадцятилітрову бочку з питною водою (щоправда напівпорожньою), сухарі (решту їстівних припасів неможливо було врятувати), метрів десять линви – спеціального морського тонкого тросу. А ще – мисливські ножі і сигнальну ракету. Поки Ігор це позносив, в трюмі було вже по шию води. Перевантажений катер важко похитувався на хвилях, ледь не черпаючи бортами воду. Разом з Максимом вони підкачали шлюпку повітрям і, виставивши за борт, сіли в неї разом з вантажем. Катер осів у воді настільки, що хвилі вже перекочувались від носа до корми по палубі. Велика хвиля покосила радіощоглу.

– А прапор?! – раптом вигукнув Максим і, не встиг Ігор хоч слово сказати, як його товариш пірнув у воду.

Ризикуючи життям, Максим вибрався на борт майже потопленого судна, і поліз по радіощоглі до прапора. Знявши його, біолог обв’язав довкола себе і пірнув у воду за бортом. Минуло секунд десять. Ігор уже почав хвилюватися, переймаючись імпульсивністю товариша. Аж ось разом із хмарою бульбашок прямо біля шлюпки виплив гордий Максим із прапором у руці. Перевалившись через надувний борт, він заходився прилаштовувати жовто-блакитне полотнище на імпровізованій щоглі – металевій жердині, що була в стандартному комплекті надувного човна.

– Це добре, що ти забрав прапор, – схвально сказав Ігор.
– А ще б я його не забрав! Що я – не українець? – із запалом вигукнув Максим. У його голосі чулись ледь хвалькуваті нотки.
– От і добре. Але давай тверезо оцінимо ситуацію, в якій ми опинились. Ми на надувній шлюпці посеред Тихого океану. Сигнал SOS подали, тож нас шукатимуть. Але погляньмо правді у вічі: шанси, що нас знайдуть посеред безмежних морських просторів… ну… невеликі. Запаси їжі вичерпаються від сили за шість днів. Води – за три дні. Ми у екваторіальному кліматі, абсолютно без найменшого захисту від спекотного сонця чи дощів. А тим більше будь-який шторм середньої сили нас запросто потопить, мов кошенят. Єдиний більш-менш реальний шанс вижити – це знайти острів. Із 20 000 островів, що є у Тихому океані лише половина заселені. А яка із них частка заселена дикунами, або як їх ще звуть аборигенами, лише Богу відомо.

– Так, справи поганенькі… – протягнув Максим. – А де знаходяться найближчі острови?
– А я знаю? Однак, у будь-якому разі будемо пливти на захід, до наших.
– А де ж тут захід? – поцікавився Максим.
– У мене є один спосіб, як це визначити…

З цими словами Ігор зняв із руки механічний годинник. Дивно. Як він не загубився під час всіх подій на катері?.. Але зараз не про це. Ігор спрямував годинникову стрілку (що саме показувала 11) на сонце. Тоді між нею і позначкою «1» визначив середину – «12».
– От бачиш, – сказав Ігор, демонструючи Максимові свої нехитрі дії. Якщо провести від початку годинникової стрілки до «12» уявну лінію, то вона буде показувати на південь. Отже, південь там, – він махнув рукою в вказаному напрямку.
– А якщо ми дізналися, де південь, то, відповідно, північ буде в протилежному напрямку, схід ліворуч, а захід праворуч.
– О, як добре, що ми завжди можемо легко зорієнтуватися. Отже, пливімо туди, – показав Максим.
…До вечора друзі подолали, певно що, значну відстань. Ніч пройшла тихо, а зранку із-за горизонту почала наближатись здоровенна чорна хмара. Час від часу там спалахували блискавки і гримів далекий грім. Невдовзі подув свіжий холодний вітер, насичений маленькими крапельками дощу.
– Це мені абсолютно не подобається… – насторожено сказав Ігор.
– Бурі зараз нам, взагалі, не треба. Адже цю надувну шлюпку легко перекине незначна хвиля. Добре хоч човен плавучий, – сказав Максим.

Як виявилось, їхні побоювання були не даремними. Гнане вітром чорне хмарище швидко наближалося. Вітер міцнів і здіймав все більші хвилі. Ці пінисті водяні вали поважно «ходили» туди-сюди, але в повну силу ще не розбушувались. За годину хмара повністю закрила собою сонце і стало темно, мов увечері. Тут вже було не до жартів.

Ігор та Максим одягнули рятівні жилети та водонепроникні плащі (що є в будь-якому комплекті надувної шлюпки). Незабаром вперіщила злива. Щільною стіною вона накрила біологів, не даючи їм навіть як слід дихати. Ураган гнав її нестримним потоком майже горизонтально до поверхні води. Їхнє легке суденце заливало дощовою водою, буруни ніби бавились ним, так і норовивши потопити. Але мандрівників врятував головний плюс усіх надувних плавзасобів: їхня надзвичайна плавучість, навіть із розпоротим бортом, повним води, чи накачаними повітряними подушками лише наполовину.

Розбурхане море кидало наших славних співвітчизників мало не по усіх куточках Тихого океану. Буря до обіду розгулялась ще більше. Несподівано Максим виявив пробоїну. Тож тепер доводилось вичерпувати воду безперестанку, бо інакше перевантажений вагою води човен не зміг би так блискуче уникати небезпеки.

До ночі злива стихла, але не вітер. Хвилі вже були загрозливо-гігантські. Щоразу, як човен пірнав, зариваючись носом у водяний вал, він міг не випірнути. Ігор та Максим дуже виснажились, борючись за життя. Але вичерпували воду справно, не покладаючи рук. І ретельно дивились, щоб вода не залила наукові записи. Мовби цього мало, незабаром виявилося, що надувний човен потроху втрачає повітря. Насосу друзі не мали, тож у разі потоплення шлюпки сподіватися ні на що. Єдина надія допливти до якогось нехай навіть безлюдного острова. Ігор запакував всі важливі записи у водонепроникний пакет і прив’язав його собі до спини рятівного жилета. Максим тим часом заміряв лотом (спеціальний прилад із мотузки та баласту для заміру глибини) глибину. До дна було сто шістдесят метрів. «Мілко» як для Тихого океану. Отже це, скоріш за все, відмілина якоїсь суші. Але в темряві ночі не видно, де ця суша: за три кілометри чи за тридцять три.

А буря не стихала. Здійнявся шторм небаченої сили. Хвилі були заввишки з трьохповерховий будинок. Одна із них накрила хиткого човна і напарники опинились під водою.

«Як вчасно я прив’язав до себе наші записи! – подумав Ігор, – але якщо я потону, цей безцінний науковий матеріал буде втрачено… Ні! Треба дістатися до берега за будь яку ціну!» Він випірнув і саме встиг набрати повітря перед іншою хвилею. Рятівний жилет тримав його на воді чудово, не даючи потонути.

Почав накрапати знову дощ. На мить блискавка осяяла все навколо й Ігор з радістю побачив за кілька кілометрів попереду якийсь берег! В наступну мить знову вперіщила злива, але мандрівник вже знав, куди треба пливти. Але ж де Максим? Невже він потонув? Ні, цього не може бути! Такий козак не може потонути!

– Максиме! – щосили закричав Ігор, але його голос заглушив рев води та шум дощу. – Максиме!!!

І знову без відповіді. Ех!.. Будемо сподіватися, рятівний жилет допоможе йому вижити…

Чим ближче до берега, тим більше здоровенні буруни допомагали Ігорю. Він пірнав і щодуху плив за хвилею, намагаючись за один раз подолати якомога більшу відстань. Це дуже виснажувало, але наш біолог не думав про втому. «Треба врятувати записи і знайти Максима. За будь-яку ціну!»

Незабаром Ігор відчув під ногами дно. Коли хвиля відкотилася, оголивши піщане дно, він щодуху побіг вперед, намагаючись будь-що дістатися берега. Але на півдорозі нова хвиля повалила його та потягла назад. Однак Ігор не здавався. Підвівшись, зробив ще один відчайдушний ривок. Третя хвиля все-таки накрила його, але вже втративши свою силу. Тож мандрівнику таки вдалось вийти на берег!

Ігор ні про що не думав, окрім втоми. Він забрався на найближчу кокосову пальму, розлігся на плетиві гілок і міцно заснув.

Несподівано біолог відчув доволі відчутний поштовх в бік.

– Нехай це мені сниться… – пробурмотів неясно він.
– Е, ні, хлопче, тобі це аж ніяк не сниться! – пролунав знайомий голос із веселими нотками.
– Що? – Ігор різко сів, мало не звалившись на пісок. Внизу стояв Максим і тикав довгою палицею. – Де я?
– Я тебе «порадую» – десь на острові у Тихому океані.

До пам’яті Ігоря повільно доходили вчорашні події, що, на перший погляд, здавались якоюсь фантастичною нісенітницею. Але ж ні, все правда. За спиною був пакунок із записами. Далеко тягнувся піщаний берег, що швидко переходив у суцільні джунглі. За ніч море заспокоїлось і тепер виносило на берег різні предмети. Яскраві шматки надувної шлюпки, на половину поховану в пісок линву. Подалі виднілась сіра цятка – то, напевно, діжка із водою.

– Давай спускайся! – гукнув знизу Максим. – Ти ж не хочеш просидіти там до вечора?..
– Зараз… – крекчучи відгукнувся Ігор. – О, ти диви! Я, виявляється втаскався на кокосову пальму. Ну що, кому свіжих кокосів?
– Кидай сюди… тільки ж не прибий мене, бо вони важкі, як дині!
– Ігор скинув напарнику кілька найбільших кокосів. Потім спустився і вони вдвох відійшли в тінь до узлісся.
– А що з тобою вчора сталося? Як ти мене знайшов? – поцікавився він.
– Коли та хвиля накрила нас, я опинився під водою. Добре, вгледів, що тут острів. Поплив сюди. Із великими зусиллями вибрався на берег. Тоді виліз на дерево і заночував. А зранку пішов тебе шукати. Дивлюсь, хтось хропе без задніх ніг на пальмі. Та ще й так вивалявся у піску, що не ясно – а раптом якийсь абориген? Аж приглядівся – сам у рятівному жилеті, за спиною незрозуміла торбина. Ага, ну це ти! Але гукну – не зрозумієш спросоння, що трапилось. Та й зробиш екстрену посадку, не забувши попереламувати руки-ноги. Роздобув оцей дрючок, та й став тебе ним штрикати. Ледве добудився!
– Ясно. Ой, я й справді в піску, – помітив Ігор. Обтрусившись як слід, запитав:
– То що робити будемо?
– Треба б знайти питну воду та укриття. Далі видно буде, відповів Максим.
– О, стривай, здається, отам лежить наша бочка. – Ігор махнув рукою вказуючи на сіру цятку. – Я піду принесу.

При ближньому огляді виявилось, що це дійсно вона. Хвилі добряче зім’яли їй боки. Незважаючи на це, видимих серйозних пошкоджень не було. Ігор спробував воду всередині – не солона! Отже ця маленька діжечка залишилась герметичною! Чудово!

Коли Ігор прийшов зі знахідкою, Максим уже лаштував табір. Він зробив імпровізований намет, щось схоже на вігвам індіанців. Каркасом служив бамбук. Скоро інший біолог теж долучився до роботи, яка тепер просувалась значно скоріше. Коли основна конструкція було готова (її підніжжя додатково укріпили знайденим камінням), почались покрівельні роботи. На дах пішли широкі пальмові листки, мох, папороть, дрібні гілки, також ліани. Все це зверху натягнули яскравою помаранчевою тканиною із надувної шлюпки. А поряд вкопали в землю довгий бамбук. До його верхівки, як до флагштока, прикріпили український прапор.

– О! – задоволено сказав Максим. – Те, що треба!

Потім Ігор виклав на піску із каміння гігантські букви SOS. Тоді до вечора друзі були зайняті ловлею крабів, яких на вечерю засмажили на вогнищі. Варто сказати, що вогонь – виключно Максимова заслуга. Він знайшов якийсь камінь «дуже схожий на кремінь». Як виявилось, це був дійсно він. А як відомо, з кремнієм легко розвести вогонь.

Ніч видалась дуже нелегкою. Спочатку численні комарі і бозна-які інші комахи заїдали. Навіть, якщо щільно вкриєшся листям, вони умудряються якось тебе вкусити. Єдине, що дим від вогнища відганяв цих ненаситних комах. Тож довелося по черзі постійно його підтримувати. Один спить, інший пильнує за багаттям.

Та на цьому далеко не кінець. Посеред ночі вшкварила злива. Вітер небезпечно розхитував «вігвам» і таки ухитрився зірвати помаранчеву водонепроникну тканину. А без неї вода долала всі шари листя й моху так без кінця крапала (це в кращому разі, а часто просто дзюрчала) на голову. Під ранок злива трохи вщухла, перетворившись на такий собі сирий холодний дощик. Повітря було дуже вологе, через що дихалось важко. Але й це не кінець. Стихія зробила «останній акорд» і рознесла намет на друзки.

Зранку виявилось, що вітер завалив багато дерев. Зокрема, по фатальній випадковості пальма, що була неподалік, впала прямісінько на бочку з водою. Тож тепер не було запасів питної води. Єдине тішило душу – та пальма не впала на намет.

Та довго журитися не довелося. Зранку рятувальний гелікоптер побачив знак SOS та підібрав Ігоря і Максима. Вони так енергійно вимахували руками, щоб привернути увагу пілота, що Максим потягнув плече.

…Наших славних біологів нагородили медалями за мужність та наукові заслуги. Незважаючи ні на що, безцінні записи були збережені абсолютно цілими. Це зробило великий вклад у світову науку, дало потужний поштовх для вивчення тихоокеанської флори та фауни. А Ігор та Максим й надалі борознили моря разом з різними експедиціями. Хоча Максим до цих пір підозрює, що той острів, на який вони тоді потрапили, був усього за двадцять кілометрів від основної бази експедиції…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x