― Тетянко, ти знову листя назбирала? ― бабуся перегортала сторінки своєї улюбленої книги, де її мала чорнява онучка знову сховала багряне листя.
― А ти проти? ― сміялася мала: звісно ж вона знала, що бабуся не проти.
― Ні, хороша моя, я тільки рада, що ти любиш листя… Але для чого тобі його стільки?
― Як тільки випаде перший сніг, я буду сипати його з балкону. Хтось буде проходити під нашим будинком і побачить листя на снігу. Будуть думати, що це чарівник, ― мала взяла до рук м’якого ведмедика. ― А чарівницею буду я!
― Будеш, обов’язково будеш, ― засміялася бабуся.
― Ви обідати йдете? ― зазирнула в кімнату мама.
― Ідемо! ― весело відповіла дівчинка, відкидаючи іграшку на ліжко.

Холодний зимовий ранок вперше цього року опускався на землю, потріскуючи сухим морозним подихом. Перший грудневий день розпочинався довгоочікуваним снігом, що ще з ночі впав легким простирадлом на сірі тротуари. Поодинокі сніжинки зривалися з невидимих небесних ниточок і плавно летіли додолу, ніби паперові літачки. Вони приземлялися на асфальт, розпростані гілки дерев, чорні шапки поодиноких перехожих, на їх плечі…

Запорошений такими сніжинками, дивлячись кудись вгору, на балкон восьмого поверху, стояв сивий чоловік. Його сірі очі напружено дивилися в одну точку, ніби очікуючи чогось, що мало виринути перед ним з сірої цегляної стіни будинку.

Він знав, на що чекав.

Він чекав так щороку. Але цього першого снігового ранку він був незвично самотнім, зовсім один. Вперше один…

Багато років тому молодий хлопець ішов знайомою вулицею, а сонце кидало йому назустріч свої перші промені. Був свіжий, дзвінкий ранок, який ніби обіцяв стати незабутнім ― таке повітря, що проходить до кожної клітинки тіла і оновлює кожну думку, ніколи не посилається просто так. Вимірюючи кроками відстань до улюбленого парку, куди його нестримно щось притягувало, хлопець весело посміхався чомусь невідомому, та в появі чого був певний. Але, тільки побачивши на своїй улюбленій лавочці до непритомності прекрасну дівчину, він миттєво зрозумів, куди так поспішав. Точніше, до кого…

Хвилювання пускало нервові тріщини скронями, відображаючись на блідій шкірі синюватими венами, а тіло не знало, що від нього вимагається, і чоловік раз за разом переходив з однієї сторони алеї на іншу. Здавалося, що та, на кого він чекає, не прийде ніколи ― швидше за хвилинну стрілку рухалися сонячні зайчики його віями. На мить він пожалкував, що не випив чогось міцного перед цим побаченням. Та ось нарешті з-за повороту винирнув знайомий силует. Вона йшла до нього так, ніби летіла, а волосся розвівалося за спиною від швидкої ходи ― схожа на янгола. Вона теж поспішала. Чоловік сильніше стиснув у долоні коробочку з каблучкою…

Нервово викурюючи цигарку, рахунок яким був того вечора вже загублений, чоловік поглядав на двері, що вели ніби в потойбічний світ, де зароджується життя. Білі стіни пологового будинку анітрохи не заспокоювали, та й їдучий дим у легенях не дуже допомагав. Це була лиш ілюзія спокою. Так, палити в лікарні не можна. Медсестра просто його пожаліла ― його дружина народжувала вже майже десять годин. А в нього вже майже десять годин серце стукало так, ніби кожен удар ― останній, і в нього треба вкласти всю силу, що лишилася. Нарешті двері відчинилися, і йому, що вже схопився з місця, назустріч вийшов стомлений, але блаженно спокійний лікар…

Сльози наверталися на очі, обпікаючи їх зсередини, ніби обпікали душу. Сильніше притискаючи її до себе, він намагався не видати свого хвилювання. А потяг тим часом уже рушав. З вікна синього вагону їм на прощання махала дівчина, така схожа на неї… Здавалося, чого ж сумувати і так хвилюватися?.. Всі ж колись їдуть. І вона, його, ні, їхня, маленька дівчинка теж їде. Всі ж через це проходять, правда? Стукіт коліс заглушав стукіт серця; його велика грубувата рука все сильніше стискала маленьку і досі ніжну, таку ж, як і двадцять років тому, її руку…

Плач маленької дитини знову розлився їхньою квартирою. Це був плач їхнього онука. Він сидів у м’якому кріслі, на бильці якого примостилася, як і колись, вже доросла донька, а напроти ― вона… Її обличчя вже вкрилося зморшками, але так само світилося. Хлопчик простягав до неї маленькі рученята, а вона ледь не плакала від щастя. Раптом йому здалося, що це найкращий момент його життя, а венами замість крові біжить теплий розчин радості з домішками колючої ейфорії…

Холодний грудневий ранок опускався на них, а вони прогулювалися вдвох тротуаром біля сусіднього будинку. Вона тримала його під руку, а йому було так приємно, що вона поряд, ніби вони тільки вчора познайомилися і в його житті лиш щойно з’явився цей янгол. І раптом очі, опущені додолу, натрапили на багряний листок. Погляд мимоволі поповз вгору, здивовано чіпляючись за голі гілки дерев, піднімаючись все вище і вище, аж до балкону восьмого поверху. А на ньому стояла маленька чорнява дівчинка, кидаючи донизу листочок за листочком і слідкуючи за цими сонячними плямами, що в своєму польоті аж світилися на фоні першого незачепленого снігу. Він поглянув на ту, чия рука грілася в його долоні. Вона дивилася на листочок з дивним зачудуванням, нахилилася до нього, взяла холодними пальцями, а потім бережно поклала у свою велику, трохи незграбну, чорну сумку…

Він сидів у коридорі лікарні. Здавалося, що зморшки стали в десятки разів глибшими ― їх прорізала безвихідь, а очі потьмяніли ― виявляється, біль трохи білуватий на колір. Її поряд не було. Вона була в лікаря. Це він змусив її приїхати: вони ж точно помилилися, цього бути не може! Проте він розумів, що це кричала в ньому надія, що не померла тоді, коли почувся страшний діагноз ― рак. Остання стадія. Невиліковна…

Його сірі очі напружено дивилися в одну точку, ніби очікували чогось, що мало винирнути перед ним з сірою цегляної стіни. Він знав, чого чекав. Але вперше за чотири роки він чекав цього сам. Без неї. Вона тепер вже не чекає нічого. Він сам мріяв швидше опинитися там, але його щось не відпускало з цього світу. Мабуть, донька. Мабуть, онук. Раптом його погляд знову запалав ― на балкон вийшла та сама дівчинка, чорнява дівчинка, що три роки тому вперше кинула на перший сніг засушене листя. Полум’яна плямка летіла донизу, а мала дивилася на неї. Він з нетерпінням чекав, доки подарунок незнайомки нарешті досягне земної гладі. Як тільки жовта пляма приземлилася на біле полотно, він повільною ходою підійшов до неї. Підняв замерзлими пальцями. В руках він тримав засушений листочок. За півгодини він сховає його між сторінок її улюбленої книги. Це буде четвертий. Четвертий листок…

― Костику, йди сюди… ― старий і, здавалося, аж прозорий від років чоловік тримав у руках книгу, з дивним трепетом дивлячись на неї.
― Щось сталося?.. ― білявий хлопець зі здивуванням дивився на свого дідуся, підходячи ближче.

― Пам’ятаєш, я тобі казав, що не доживу до наступної зими?.. ― хриплим голосом промовив чоловік без ноти болю.
― Я ж просив Вас так не казати!.. ― з відчаєм відповів Костя. ― Не вигадуйте дурниць!..

― Я не вигадую, ― спокійно усміхнувся дідусь. ― Людина у моєму віці вже відчуває, коли надходить її час. Не тривожся за мене. Та зараз не про це… ― він на мить замовк, ніби вдивляючись у далі, які виходили далеко за межі цієї кімнати, цього будинку, цього світу. ― Твоя бабуся померла взимку.

– Від раку…
― Так, від раку. Але ж ти знаєш, що люди не йдуть просто так з цього життя, вони обов’язково щось лишають після себе. І не завжди тільки духовне, ― поспішно додав дідусь.
― Знаю, ― відповів хлопець, не зовсім розуміючи, до чого мова.

― Твоя бабуся дуже любила перший сніг… Вона взагалі все любила, що було в цьому світі. І знаєш, чи через цю любов, чи ще через щось, але вона завжди отримувала трохи більше від інших. Я зараз про духовне, ― з тим же поспіхом додав він. ― Так от, про перший сніг… Одного ранку ми прогулювалися біля сусіднього будинку. Це була вже середина грудня, і саме випав перший сніг. Ми йшли і розмовляли про твою маму ― як зараз це пам’ятаю. Аж раптом з неба почало падати… листя. Багряне таке, сухе. Таким буває лише листя, яке напоєне сонцем пізньої осені і не знає дощів. Твоя бабуся взяла один листочок. Я подивився вгору ― на балконі стояла мала чорнява дівчинка і один за одним кидала додолу листочки.

Чоловік мовчав. Його сірі очі, здавалося, стали ще сірішими від спогадів.
― А потім?.. ― наважився перервати мовчання Костя.
― Потім?.. ― схаменувся дідусь. ― Потім ми пішли в магазин по молоко. Але ти, звісно ж, не це хотів почути, ― і усміхнувся. ― Наступного року ми знову пішли на прогулянку в той день, коли випав перший сніг. І знаєш, що? Ми знову знайшли на білому полотні багряні листочки. І наступного року також. Твоя бабуся щоразу забирала з собою один, ― він розгорнув книгу. ― Це була її улюблена книга. «Майстер і Маргарита» Булгакова. Між її сторінок вона складала сухе листя.

Костя мовчки слухав.
― Коли я помру, я хочу, щоб ти забрав цю книгу собі ― у тебе її очі…

― Таню, що ти робиш? ― хлопець вийшов на балкон, тримаючи чашку гарячої кави ― вона гріла руки.
Дівчина злякано обернулася і миттю сховала щось за спиною.
― Я скоро прийду, ― поспіхом промовила вона.
― Ти ж замерзнеш… ― він поставив чашку на підвіконня, підійшов до дівчини і обійняв її. ― Що ти від мене ховаєш?..
― Секрет, ― примружено посміхнулася Таня і додала: ― Кость, я швидко…
― Невже так не хочеш мені сказати?.. ― хлопець вдавано ображено насупився.
Таня оцінююче глянула нього, ніби перевіряла цю його насупленість на правдивість.
― Ну добре… ― врешті решт промовила вона. ― Коли випадає перший сніг, я щороку, ще з дитинства, пускаю так би мовити у вільне плавання повітрям сухе листя, яке збирала восени… Червоне… Не знаю, для чого я це роблю. Можливо, це дивно, але у мене відчуття, ніби це… важливо?..
Костя мовчки обійняв її ще сильніше, мить вдивлявся у небо, а потім промовив:
― Я почекаю на тебе всередині… ― і пішов, зачинивши за собою балконні двері. Пішов читати «Майстра і Маргариту».