Стереотипи та забобони – те, чим досі у цивілізованому світі продовжує супроводжуватися такий прекрасний і воістину щасливий стан жінки – вагітність. Я завжди знала, що порушуватиму ці стереотипи, однак…
Щойно я зрозуміла, що при надії, як у мене в голові стався якийсь переворот. Не можу логічно пояснити, чому перестала підрізати волосся, нічого не купую і не приймаю в подарунок для майбутнього немовляти та нікому не кажу про те, яке ім’я дібрала для дитини. Я навіть не знаю, чому того не можна робити. «Щоб не наврочити» – не бажаю експерименти ставити на своїй дитині.
Але все ж. Як казала моя колега: «Вагітність – не хвороба, тому твоя черга мити полуницю». Я згодна, що жінка в такому її особливому стані повинна себе в дечому обмежувати. Та це може стосуватися хіба що їжі, фізичних навантажень і розваг. Я розумію, що в кожної свої фізіологічні особливості, і дозволити жити повноцінно може собі не кожна. Однак відмовлятися від звичного способу життя я особисто не планувала. Налаштувавшись на те, що життя продовжується, я не мала ані токсикозу, ані інших неприємних симптомів. І хоча неувага до свого здоров’я перед вагітністю спричинила деякі незручності (бо довелося відвідувати лікарів уже в процесі), через що я трохи випала з робочих буднів, але в цілому все так, як було до вагітності.
Дитя само вносило корективи, а тому я не переживаю, що йому в чомусь незручно. До вагітності я була страшенною совою: дуже пізно лягала спати, однак вранці мене просто не можливо було підняти з ліжка. Дитинка мені одразу скомандувала: «Ні, мамо, лягати спати будемо в дитячий час», і як я не пручалася, але вже о 22 поринаю у глибокий сон, інколи навіть не почистивши зуби. Зате прокидаюсь я фактично зі сходом сонця. Так, я швидше стомлююсь, але це не привід кидати роботу, зустрічі з друзями, дозвілля, до якого звикла. І от зараз я на тому тижні вагітності, на якому, як правило, уже відправляють у декретну відпустку, та я хоч і в лікарні, але працюю дистанційно. Було б бажання. Звичайно, у кожного свої потреби, бо хтось хоче використати свою вагітність, аби нарешті відпочити і повередувати. Я ж хочу довести собі і іншим, що вагітність – це не вирок. Вагітність не означає, що десь ти себе не можеш реалізувати та приречено говориш: «Все, тепер випаду з життя на цілих три роки, і все, про кар’єру можна не мріяти, і все, прощайте, подружки». У мене не поменшало друзів, якщо не враховувати таких сумнівних приятелів, як віскі і пиво. Але в мене лишились роботодавці, чуйні й чудові колеги, улюблена робота і купа можливостей. Я боялася, що лишуся без роботи, бо кому я потрібна вагітною. Неправда, потрібна! Головне – бажання і те, як ти сама себе налаштуєш. Навіть лікарі кажуть, що під час вагітності найважливіший – внутрішній стан.
Часи змінюються. Усе більше жінок не відмовляються стати мамою тільки тому, що це дуже невчасно, бо якраз «кар’єра на піку», «і житла власного немає» чи «ремонт недороблений», чи «стану мамою тільки тоді, коли матиму машину» або «коли здійсню навколосвітню подорож» чи «фігуру вже буде не шкода». Я теж грішним ділом думала собі: «От халепа, пропущу одні вибори»…
Багато жінок уже не сприймають декретну відпустку як три роки життя винятково з пелюшками і візочками. І я зважилась писати про свою вагітність тільки для того, щоб сказати: очікувати маля – це прекрасно і завжди вчасно. З появою дитини, навіть якщо вона у животику, з’являється великий-маленький стимул досягати всього: і подорожувати, і облаштовувати житло, і досягати чогось у роботі. І саме з ним – тим, хто ворушиться в животі, командує, що можна їсти і коли лягати спати – я знаю, що досягну всього і навіть більше.
