Народився він у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще в школі Василь почав складати вірші, й школярі прозвали його гучним словом «поет». Після закінчення школи навчався на факультеті журналістики Київського університету. З 1957 року був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети».

Серед тих, кому пощастило працювати поруч із поетом, була й колишня редакторка «Черкаської правди» Лілія Павлівна Шитова. Наводимо уривок з її спогадів про Василя Симоненка.

– Із Василем Андрійовичем Симоненком ми познайомилися в непростий для мене в особистому плані час. У 1959 році було ухвалено рішення про створення в Черкасах обласної молодіжної газети, в якій я мала обійняти посаду відповідального секретаря, а тим часом займатися підготовчою роботою – добирати людей, «заготовляти» матеріали. Однак вихід газети відкладався й відкладався. Мене тимчасово направили в обласну газету «Черкаська правда» власкором. Не припинялася й підготовка до випуску молодіжної газети.

Василь працював у відділі культури редакції, часто виступав у газеті з рецензіями на нові кінофільми й театральні постановки, писав про проблеми у мистецтві й культурному житті області. Така людина в «молодіжці» була конче потрібна, і я почала обережно вести з ним розмову на цю тему.

Говорити було нелегко, оскільки і ставки, й гонорар в молодіжній газеті мали бути нижчими, а він навіть квартири ще не мав. А вже був одружений, мав сина Олеся, забрав до Черкас і свою матір Ганну Федорівну. Про все це ми говорили досить відверто. І все ж Василь сказав: «Ви так зі мною говорите, що відмовлятися якось незручно. Я подумаю». Він подумав і… написав заяву. Було це в серпні 1959 року, а газета почала виходити в лютому 1960-го.

Скажу чесно, його слова «ви зі мною так говорите…» мені довго муляли. Ми ще не знали, як складеться в новому колективі, й дуже не хотілося вчинити такій совісній людині гірше. А тим часом ми все-таки не втрачали надії й готувалися до виходу «молодіжки». Вивчали підшивки районних газет, відшукуючи автуру, у відрядженнях звертали увагу на кадри. Та й самі молоді журналісти приїжджали до нас, писали листи. Готували й матеріали, і коли газета почала виходити, у редакційному портфелі вже дещо було. Почав формуватися колектив майбутньої «Молоді Черкащини».

Перед виходом газети до Черкас прибув представник ЦК комсомолу Віктор Близнець, згодом – відомий письменник. Із Василем він разом учився в університеті, й зайшов до нього. Приїхав Віктор з насторогою – в ЦК надійшла інформація, що редакцію в Черкасах формують повністю з людей, які жодного дня не працювали в газеті й ніякого відношення до журналістської професії не мають.

Василь його заспокоїв, мовляв, інформація точна, але застаріла. В списку, врученому нам в обкомі комсомолу, дійсно не було жодного журналіста, але тепер майже весь штат комплектувався молодими професіоналами.
«Треба ж людині дати шанс, коли вона дуже того хоче. З «дуже хочу» завжди люди виходять», – вважав Василь і тоді, й пізніше, і, здається, ніколи не помилявся.

Згадується й такий випадок. Ми вже випустили перший номер газети (програмну передову статтю «Здрастуй, юний друже!» до неї написав Василь), а питання з приміщенням не було розв’язане. Йдемо з роботи гуртом, задоволені – газета, про яку мріяли, ось вона, в руках, пахне свіжою друкарською фарбою, та водночас трохи журно – навіть власного приміщення не маємо. А наш нещодавно затверджений редактор Григорій Володимирович Суховершко нахиляється, піднімає з землі учнівську ручку зі шкільним пером і з гумором каже: «Ну, ось і перше майно в нас уже є!» Василь тут же підхоплює: «Та ще ж і яке! Стило! А стило – це ж найголовніше для нас!» А мені тихенько каже: «Не беріть в голову! Все влаштується!»

Отак просто розрядив обстановку. Опісля ми вже не звертали ні на що уваги, весело, з гумором, ходили з приміщення в приміщення, аж поки нам не виділили будиночок навпроти «Черкаської правди». А тоді мене таки мучило сумління, що зірвався Василь із «обжитого» місця і потрапив разом з нами в таку халепу. Отож і запам’яталися найперші Василеві уроки – благородства, обов’язковості, витримки. Я б так сказала – уроки Симоненківської етики, його простої й мудрої життєвої філософії. Філософії творення добра, уваги і любові до людей, якою він завше керувався і в своїх вчинках, і в публіцистиці, і в громадянській поезії.

Світ який – мереживо казкове!..
Світ який – ні краю, ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйоноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.