«Півстоліття тому багаті були не столи, а душі», – городищанка Ніна Криворучко
2014 був багатим на різні події, ми відчували піднесення і розпач, радість і розчарування… Проте життя – річ незбагненна й таємнича. Наш патріотизм на якусь мить загубився в буденщині, рутині днів, сповнених думками про заробляння на хліб насущний. Новий рік нам потрібно зустріти по-іншому, напитися радості з цілющих джерел народних, ідентифікувати себе як українця, менше перейматися матеріальним, вибравши за пріоритет духовне. Хто сказав, що нашим батькам, дідам та прадідам було легше? Просто в них міцно проросла та сила, яка на певний час заснула в нас.
Розповідає власний кореспондент «Нової Доби».
Городищанка Ніна Криворучко так згадує події середини минулого століття: «Усе велике, справжнє, цінне пізнається в порівнянні, та ще й на відстані років… Далекі 50 – 60 роки ХХ сторіччя закарбувалися в пам’яті зимовими святками, весіллями, дитячими розвагами: лижі, сани, найвищі гірки, а ще – пісні. Пісні, які звучали не по радіо, не з магнітофонів, не на концертах. Їх співали тато й мама, хрещений Андрій Косенко, сусід Василь Забруба, молодий красивий сусід, який віднедавна поселився на Попівці, Михайло Коломієць, дядько Іван Гаркуша, головний валявський енергетик… Та що там перелічувати. Мені в дитинстві здавалося, що співати – це все одно що дихати, говорити, ходити, бігати. Складалося враження, співати можуть і вміють усі, крім мене, звичайно.
Не щодня, правда, співалося. Бо були гіркі будні, наповнені тяжкою сільською працею на тракторі, на будівництві, на фермі, у полі. Та й удома не переводилася вона, ота вічна праця, яка давала все, чому заздрили міські жителі, навіть родичі: «У вас же, у селі, все своє…»
І лише коли завершувалися польові й городні роботи, із настанням коротких, як спалах зірки, зимових днів та довгих ночей з’являлися хвилини, коли душа співала, відпочивали стомлені руки, раділи діти від побаченого й почутого. Різдвяні й новорічні свята!..
«Під ранок лунали за вікном дитячі голоси: «Пустіть посипати!» – розповідає Ніна Михайлівна. – Спішили батько й мати відкривати двері. У хату вривався морозний вітерець, тупіт ніг, шум зовсім недитячих голосів. То Іван Іванович Гаркуша, який товаришував ще із братом батька, володар бездонного тенора, так майстерно «зіграв» хлопчака.
Лунали привітання, побажання, в усі кутки нашої маленької хатини сипалося збіжжя. І обов’язково на піч, де ховалися ми, маленькі. Не чули тоді п’яного варнякання, не бачили безсоромних витівок. Скромне вгощання, сміх, жарти і – пісні та гармошка. У руках недалекого сусіда Миколи Плужника вона творила чудеса: сміялася і плакала, тужила і раділа, танцювала і рвалася, мабуть, до самого Бога…
Збирався батько, і вже більший гурт прямував від хати до хати, поздоровляючи, розвеселяючи, вселяючи надію на краще».
Не ломилися тоді столи від усіляких наїдків. Були раді квашеній капусті, картоплі в мундирі, шматочку сала. Це ми в гонитві за витребеньками, тупцюванням на кухні втрачаємо дорогоцінні хвилини спілкування один із одним. Рівень життя у нас, на жаль, вимірюється кількістю страв та спиртних напоїв на новорічному столі. А згадайте, коли ви востаннє співали щиру українську пісню, коли колядували та щедрували, коли генетичний код нашої нації лунав із вашого серця?
«Із хвилюванням пригадую, як чекали ми, малеча, коли зберуться за скромною вечерею сусіди, родичі, хрещені – і полине пісня, ота народна, сумна і протяжна, весела і жартівлива, як саме життя, – продовжує Ніна Криворучко. – Хрещений, дядько Андрій, скаже до нашої мами: «Починай, Віро». Не дихаючи, лежали ми на печі, за занавісочкою, і слухали… Уже не вистачало повітря, бо ж не дихали, чекали, що ось-ось завершиться пісня. Аж ні. Дядько Андрій на повні груди заводить далі, здавалося, кілометрову пісню. А їх же безліч – сумних і веселих, українських і російських народних. І жодного фальшивого звуку, злагоджено, без диригента, без репетицій…
Наробилися, натомилися, але ж і залишили по собі щемну, душевну пам’ять мої рідні, сусіди, родичі, просто хороші люди. І відійшли на вічний спочинок, передавши у спадок оте сокровенне, що притаманне нашому народу: працьовитість, талант, віру у краще».
