Свої плахти шполянська майстриня інколи впізнає на екрані телевізора»

Свої плахти шполянська майстриня інколи впізнає на екрані  телевізора»

Протягом свого життя Галина Радченко, майстриня з Іскреного Шполянського району, виготовила сотні українських народних костюмів. Багато з її робіт відомі не лише в Україні, а й за кордоном. Незважаючи на популярність, жінці випала нелегка доля.

Хист до творення прекрасних речей у родині донської козачки Галини Радченко мали і чоловіки, й жінки. Батько був відомим художником, мати славилася на весь край умінням вишивати. Свої таланти батьки, яких війна вирвала з рідного дому і перенесла на Шполянщину, передали й доньці.
– Уперше про мої вміння в селі заговорили, коли я вчилася в четвертому класі, – розповідає Галина Радченко. – У нас по сусідству жила баба Горпина. Якось я при­йшла до неї, та й побачила рушник. Дивилася на нього і не могла очей відвести. Я бачила ту вишивку, що на ньому, й уявляла, що б я могла ще додати, як переробити. Потім таки випросила в баби того рушника й вишила його по-своєму. Дивитися на те незвичне для іскренців вишивання ходило все село.

За кілька років про майстриню знали вже далеко за межами Іскреного. Напевно, якби доля закинула талановиту жінку в будь-яку цивілізовану країну світу, вона була б відомою і забезпеченою людиною. В колишньому ж Радянському Союзі до народних майстрів ставилися без особливої пошани.
– Працювала у воєнізованій охороні. Добу відчергую – три вдома вишиваю, – пригадує жінка. – Дуже багато робіт виконувала на замовлення держави. За місяць виготовляла більше сотні костюмів для художньої самодіяльності. Зараз інколи по телевізору дивлюся виступ котрогось із українських ансамблів і впізнаю свої плахти чи вінки.

Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».

Не пестувала майстриню й доля. У 28 років залишилася вона вдовою з двома малими дітьми і хворими батьками.
– Багато я за вік гарних речей зробила: сукні шила, простирадла, рушники, скатертини вишивала, а оце зараз і похвалитися нічим, – журиться Галина Михайлівна. – Спочатку 10 років хворів чоловік. Та так тяжко, що сам бідолашний не міг і хати перейти. Після його смерті мати злягла. Тоді дуже тяжко хворіли діти. Возила їх по лікарнях, по інститутах. Потім у самої здоров’я не витримало. П’ять разів оперували. Щоб якось вижити, продати довелося все, що було в оселі.
Свої плахти шполянська майстриня інколи впізнає на екрані  телевізора»
На щастя, життєвим негараздам не вдалося позбавити сильну жінку бадьорості і потягу до прекрасного. У селі її знають як веселу й активну господиню, вироби якої прикрашають і місцеву церкву, і клуб. Галина Радченко не лише виготовляє практично все сценічне вбрання для сільських пісенних і танцювальних колективів, а й бере активну участь у самодіяльності. Та найбільшою її розрадою все ж залишається вишивання.

– Коли в мене в руках голка й нитка, за­буваю і про хвороби, й про всі свої негаразди, – переконує майстриня. – Якби мене запитали, що головне в житті, то відповідь була б така: діти, вишивка і пісня.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x