У Сигнаївці довго не було церкви. Скільки, стільки селяни себе й пам’ятають. На її будівництво «збиралися» всім селом, та коштів не вистачало навіть на найнеобхідніше для початку будівництва. Допоміг меценат – голова СПОП «Відродження» Юрій Ляшенко. Так спільними зусиллями виріс храм Великомученика Дімітрія Суловського. Знайшовся і священик – отець Арсеній, якого в Іскрене вітрами долі занесло аж із Тернопільщини.

Рідним селом отця Арсенія є Зубрець Бучацького району, що на Тернопільщині. Ввібравши з дитинства традицію ходити до церкви та долучатися до церковних таїнств, Арсеній і для себе обрав дорогу священика. З 1999-го до 2003 року навчався в духовній семінарії, проте працювати «за спеціальністю» пішов не відразу. Як стверджує сам отець, довго шукав справжньої віри та власного місця, яке віднайшов аж на Шполянщині.

– Я якось відразу розчарувався в деяких священиках, тому після семінарії їздив по заробітках. Працював і в Києві, й у Москві, в Калінінграді. А потім потрапив до монастиря у місті Покров. І там, коли сповідався монаху, почув запитання: «Чому не йдеш тією дорогою, якою покликаний?» Після тих слів я повернувся додому, одружився. А згодом, за порадою друга, отця Стефанія, який служить у Ротмистрівці Смілянського району, приїхав на Черкащину. Отець Софроній рукоположив мене, і я служив у Смілі, проте нам із дружною хотілося в село. А через півроку виявилось, що в Іскреному новий гарний храм без батюшки. Так ми опинилися тут.
Розповідає власний кореспондент «Нової Доби».

За два роки служби отцю Арсенію ще не доводилося вінчати, але вже двадцять разів провів священик таїнство хрещення, а отже – є у села надія на подальший розвиток.
– Нині, звичайно, важко. Війна, чоловіків забрали в армію, жінки не мають роботи, а навіть та сама свічка – вона коштує грошей. Але хоч нині не в свята людей і небагато, та всі вони моляться щиро. На моїй рідній західній Україні – це данина традиції, тому й багато людей із західних областей, котрі приїжджають працювати в село, до храму приходять лише на свята. Часто приходять навіть не до церкви, а просто ввечері – до мене, по пораду. Та так буває, що ще й мене навчать. А буває й так, що починають говорити про себе, а продовжують – про сусіда. Та всім намагаюся допомогти, бо село гарне і люди добрі. А що немає традиції ходити до церкви, то будемо започатковувати її.