Точка неповернення

Не хотілося писати мені на цю тему і всіляко намагалася її уникати, але ж чим більше ти від чогось тікаєш, тим більше воно до тебе наближається. Тому, все-таки треба написати про своє відношення до смерті, досить актуальної сьогодні теми, болючої для мене, бо є дуже суб’єктивною. Але, вже коли 2 лютого, в день мого народження, від нас пішов Андрій Кузьменко, то я ще раз переконалася, що це невідома сила, перед якою усі рівні, вона обирає сама… Загалом, скільки людей, стільки і різних ставлень до смерті, до самого процесу поховання, до сприйняття мертвих.

Вперше я серйозно задумалася про неминучість смерті, коли у нашому юнацькому віці загинув наш друг, розбився на мотоциклі. На самому похороні мені не вдалося бути, але потрясіння самим фактом було велике. Це було переосмислення всього життя, швидкоплинності його. Намагалася усвідомити, як це так, що все продовжує бути: квіти цвітуть, листя на деревах розпускається, іде дощ, світить сонце, ми всі збираємося на тій же лавочці у тому ж парку, несвідомо його чекаємо, хтось, навіть, проговорюється, чому він затримується… і аж потім «включається» раціо, що він не прийде, і вже ніколи… Іншим потрясінням стало самогубство однокласника, який був у нашій компанії і ми вже всі, майже, були одружені, і він був з дівчиною також. Ми зустрічали новий, 2000-й рік і третє тисячоліття! Розійшлися не так і пізно: хтось уже додому, хтось на дискотеку. А вранці стало відомо, що він повісився о третій годині ранку, у себе вдома. У мами його було ДЦП, батько їх покинув, була менша сестра. Похорон організовували ми, однокласники. Мені доручили домовитися про транспорт, щоб перевезти людей від дому до кладовища, а потім на обід у їдальню. Трохи страшнувато у 23 роки займатися організацією похорону, але у такі складні і стресові моменти це дуже організовує і змушує тримати себе в руках. Крім того, я для себе вивела потім одну істину: нічого в житті не буває просто так. Кожне випробування дається тобі для того, щоб ти стала сильнішою, бо так треба буде потім. Це все було у нашому невеличкому районному центрі і коли я прийшла до начальника автобусного парку, сказала, що треба і скільки це буде коштувати, ми готові заплатити, він відповів: «Нічого не треба, ми все зробимо». Похорон був важкий, бо мати хоронила дитину… І я ще зрозуміла, чому треба йти і прощатися з близькою для тебе людиною і підтримати рідних, яким треба жити далі. Бо їм треба ця людська підтримка. І не прості, банальні слова «я співчуваю» або «тримайтеся», вони нічого не значать, а сама присутність, можливість обняти тебе, поплакати у тебе на плечі, потримати за руку, сам емоційний і тактильний контакт. І потім треба також телефонувати, щоб поговорити, позгадувати якісь моменти з того життя, що було, зайти в гості, вислухати спогади, взяти на себе цей біль, це горе і пропустити через себе. Можна цього й не робити, але коли у тебе буде таке горе, то і у твоєму житті буде кілька близьких людей, які візьмуть на себе твій емоційний тягар, розділять його і витягнуть тебе із прірви. А будуть і такі які скажуть: «ой, я не піду на похорон, бо я боюся мерців» (іншими словами: я себе побережу від чужого горя), «я тобі зателефоную, коли ти відійдеш» (навіщо мені твої проблеми), «ви ж знали, що він помре, ви ж були готові» (найбільшу нісенітницю, яку я чую від людей, що вважають себе розумними, бо ті, хто пройшов через смерть близьких і рідних – знає, що до цього підготуватися не можна).

Потім були похорони батьків моїх батьків: дідусів і бабусь, знову прийшла до висновку, що коли займаєшся організацією, то трохи відволікаєшся. Найбільше запам’яталися похорони у селі на Західній Україні, моєї бабусі, де п’ять церков різних віросповідань і патріархатів, але жоден священник не захотів ховати, вони просто відмовили. До православної церкви вона ходила лише рік, вони вважали, що це замало, щоб хоронити її. До цього вона не ходила до церкви, був такий час, були атеїстами. І лише один священник римо-католицької церкви (чий брат служив у Ватикані), сказав, що перед Богом усі рівні й провів її в останню путь. Коли після цього через півроку там же хоронили діда, то цей же священник прийшов до нього перед смертю, прийняв сповідь і став таким у моїх очах справді святим-святим. Сьогодні він уже також у Ватикані. Після цих митарств я зробила висновок, що моя віра в Бога і наші церкви та їхні канони не мають нічого спільного. А священики, у своїй більшості, абсолютно звичайні, слабкі люди і не варто шукати у них спасіння, краще дійсно вірити в Бога, посилювати свою віру й ніколи не сумніватися. Після того, було ще немало втрат серед моїх близьких знайомих. І ховали ми сусідку, молоду дівчину-студенку, яку моментально забрала незрозуміла хвороба. Вона була у білій весільній сукні, бо ще все життя мало бути попереду. І хоронили сімнадцятирічного хлопця-сусіда, котрий втопився у морі, де був у таборі з однолітками. І його довго не могли знайти водолази, а потім діти кинули в море квіти, і вони всі зійшлися в одному місці, біля скелі. Саме під нею він і був. І хоронили батьків моїх близьких друзів – вони розділяли моє особисте горе, бо це те, що чекає всіх, ніхто від цього не втече – лише питання часу. І от люди часто запитують, як полегшити біль від втрати близької людини. А його не можна полегшити, можна переключити трохи свою увагу на щось інше: роботу, турботу про близьких, іншу діяльність, щоб бути зайнятим. Тому що смерть близької людини – це ніби частину тебе відрізають. І цю частину нічим не заміниш, нічим не заповниш. І в цьому болю треба розчинитися і пропустити його через себе, а потім знову відновитися поступово, але уже дещо у іншій формі, бо так, як було раніше, уже ніколи не буде. Життя буде продовжуватися, але воно буде мати дещо інше звучання, іншу мелодію. Головне йому довіритися, воно саме дасть, що треба і забере те, що не потрібно. Не можна сказати, що мелодія нового життя буде гіршою, вона буде просто іншою. І ту пустку, яка утворилася після втрати близької людини ніхто ніколи не замінить, просто людина навчиться з нею жити. Можливо тому я так ціную життя, бо я бачила, якою буває смерть. Вона сама по собі.

І дуже хочеться, щоб люди не звикали до смертей, а щоб прагнули жити. Бо, коли живеш, то можна все виправити, все змінити, переосмислити, попросити вибачення, освідчитися в коханні, стати на коліна, покаятися, розійтися, зійтися, народити, виростити, виховати і так до безкінечності. А смерть це все, це – точка неповернення…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x