У молодого постановника з Криму непроста творча доля. Відносно недавно Романова високо оцінили столичні театральні критики – після його участі в І Фестивалі молодої режисури імені Леся Курбаса. А також після прем’єри «Неймовірна історія кохання» (за мотивами Маркеса) у Молодому театрі, куди Антона запросив Андрій Білоус. Ця вистава – суперхіт. Неможливо дістати квитки, а глядачі не приховують сліз. Про це «Нова Доба» дізналася з сайту cultprostir.ua.

Після анексії Криму Антон принципово вирішив залишити півострів. Хоча багато років поспіль був режисером театру-студії «Ми», який працював у експериментальному напрямку. Позиція Антона не передбачала «або-або…». Для нього Крим тільки і тільки − Україна.
Останнім часом свій притулок режисер знайшов у Черкасах, де випустив дві вистави. А прем’єра у Києві («Будинок на кордоні») апелює до наших гострих проблем сучасності, незважаючи на те, що кіноповість класика абсурду Славоміра Мрожека була опублікована ще 1967 року. Це історія про зовні щасливе життя однієї родини, але одного разу все змінюється: люди опиняються «на межі», на кордоні не тільки міждержавному, але і внутрішньому…

• Антоне, що тебе зачепило у тексті Мрожека, за яким створено виставу «Будинок на кордоні»?
– Насправді я вже давно закоханий у творчість Мрожека, саме цей його кіносценарій читав раніше, хоча свого часу він не здавався таким актуальним. Але сьогодні все дуже змінилося. Я зрозумів: зараз «Будинок на кордоні» навіть не можна, а необхідно ставити. Це історія про людей, які несподівано опинилися на кордоні між двома державами. І цей кордон проходить через їхній дім, знищуючи все на своєму шляху. Славомир Мрожек свого часу писав про події на початку Другої світової війни, про розділ Польщі. Ми ж у виставі говоримо про сьогодення України. Майже без змін у тексті є відчуття, що п\’єса була написана вчора.

• Антоне, чи доводиться тобі сьогодні спілкуватись зі своїми колегами з Сімферополя? Яка там зараз ситуація з театрами?
– Сьогодні я не так часто спілкуюсь з колегами з Криму… З багатьох причин. Але наш театр у Сімферополі продовжує існувати. Саме «існувати». Тому що приміщення в них тепер немає. Художній керівник та режисер були змушені виїхати… Український музично-драматичний театр у Сімферополі з радістю став російським. Єдиний у світі Кримськотатарський театр переживає зараз не кращі часи. А що буде з фестивальним рухом у Криму? Ми всі здогадуємось…
Взагалі для мене вистави − це безкінечні питання, на які я і сам не маю відповіді.

• Цікаво дізнатись, з ким з молодих українських драматургів тобі співпрацювати найкомфортніше? Чи можливе продовження твого творчого тандему з Кірою Маніліною?
– Підступне питання! Я не можу сказати «з ким» саме мені комфортніше. Можу лише сказати, що є драматурги з якими «не можу» працювати… І не тому що вони погані а тому, що у нас немає спільних тем для творчості. Маю бажання на майбутнє попрацювати разом з Тетяною Кіценко та Павлом Ар’є.
Звичайно ж буду співпрацювати і з Кірою Маніліною. Після «Очей блакитної собаки» (у Києві вистава називається «Неймовірна історія кохання»), я поставив її п\’єсу у Черкасах − «Історія про людину, з якою трапилась історія». Це зовсім інша Кіра. Вона не боїться змінюватися, шукати нове та говорити про сьогодення. «Історія…» − це, мабуть, найскладніша та найцікавіша вистава яка в мене зараз є.

• Звісно, ти знаєш, яким успіхом у Молодому театрі користується твоя «Неймовірна історія кохання». Про що, в першу чергу, ти як режисер хотів розповісти на основі Маркеса – про знайдене кохання уві сні, чи про неможливість його знайти у реальності?
– Взагалі, гадаю, Маркес написав про одне, Кіра написала про друге, а я поставив про третє. І кохання в цій історії − ілюзія. На які жертви ми підемо заради цієї жаданої ілюзії? Чи здатні ми розрізняти справжнє кохання від нашої фантазії? Багато питань… Взагалі для мене вистави − це безкінечні питання, на які я і сам не маю відповіді. Тому жодних «відповідей» не пропоную глядачам. Тільки розмірковую разом з ними…

• Сьогодні ти мешкаєш у Черкасах. Як, у порівнянні з Сімферополем, складається там твоє творче життя?
– Все більш-менш чудово. Дякуючи Сергію Проскурні. Мені навіть дали квартиру − тимчасово. Я вже поставив дві вистави. Зараз роблю третю. Звичайно, хотів би попрацювати і в інших театрах. Взагалі-то я і намагаюсь працювати… От, наприклад, Мрожек у Києві, читка у Львові. Також маю надію попрацювати з Київським Молодим театром та театром Леся Курбаса у Львові.
Але ж театр − це єдине живе мистецтво. Він існує тільки тут і зараз. І якщо театр не реагує на сучасні проблеми, то цей театр помер!

• В одній з популярних соцмереж ти виступаєш як модератор дуже популярного «пабліка» про театр. І разом з відвідувачами цієї сторінки також переглядаєш безліч гарних вистав. Яка з них справила на тебе найбільше враження?
– Ти взагалі перший, хто запитав мене про «паблік»… Взагалі це − найпопулярніша група про театр у соцмережах. Аудиторія − більш ніж 60 000 людей за добу. Найближча до нас група має статистику та підписників у два рази менше.
Я створив цей «паблік» 3 роки тому. І зараз навіть заробляю на ньому. Звичайно майже вся реклама з Москви та Санкт-Петербургу. Бо більшість моїх читачів саме звідти.
А з приводу вистав, які є можливість переглядати у мережі? Мабуть, серед найцікавіших для мене – це «Емілія Галотті» ( Emilia Galotti) Томаса Остермайєра. Неймовірна, мінімалістична, потужна вистава! Мабуть, найкраща вистава про кохання з тих, які я бачив. Працювати так, як Остермайєр, я поки що точно не вмію…

• Сьогодні багато молоді говорить про те, що наш сучасний театр – хворий. На різні болячки. А як вважаєш ти?
– Не хочу ставити ніяких діагнозів. Бо цим мають займатися театральні критики. Можу сказати, що бачу багато проблем. І ці проблеми не для одного інтерв\’ю. От, наприклад, український театр сьогодні робить все, щоб старанно «не помічати», що у нас йде війна… Але ж театр − це єдине живе мистецтво. Він існує тільки тут і зараз. І якщо театр не реагує на сучасні проблеми, то цей театр помер! І зараз я бачу: майже всі театри в Україні − померли. Втім, є небезпека перетворитись на театр агітпропу (радянських часів), щоб неталановито і спекулятивно «реагувати» на виклики сьогодення. Це дійсно дуже-дуже складне питання…

• Антоне, а з чого у тебе розпочинається робота над виставою – з домашньої заготовки чи все народжується безпосередньо на репетиціях разом з акторами?
– І те, і інше. Я не створюю у голові виставу до зустрічі з акторами. Але я готую структуру, систему провокацій актора до співтворчості. А потім, відштовхуючись від актора, імпровізую у залі. Таким чином разом ми і створюємо майбутню виставу.