Жінки, які володіли світом: сексуальність і інтелект

Тема прояву жіночої сексуальності в політиці сьогодні досить актуальна. Всі звикли до строгого етикету і правил вигляду жінки у політичному, адміністративному, бізнес середовищі. Її одяг, її манери, зачіска мають відповідати «затвердженому» дрес-коду. Проте, мабуть, у нас першою була Юлія Володимирівна, котра спробувала відійти від суворих класичних костюмів. Багатьом запам’яталися її сукні з гіпюровими, мереживними декорами, які більше нагадували елементи пеньюарів. Чи було це маніпулювання своєю жіночою сексуальністю і привабливістю? Звичайно, було. У чоловіків свої переваги, у жінок – свої. І хоч колись один місцевий журналіст сказав, що у політиці немає жінок і чоловіків, є лише політики, це – неправда. Є жінки і є чоловіки. Сьогодні ця тенденція знову продовжується.

В уряді з’являються молоді, гарні жінки, а у пресі з’являються їхні еротично-звабливі фотосесії, що викликають шквал різноманітних емоцій. І важко визначити, де межа, яку може й недоцільно переходити і, взагалі, чому це відбувається. Чому жінки знову заявляють про свою жіночу природу і, при цьому, багато хто з них дійсно є інтелектуалками і фахівцями. Вони заявляють про поєднання краси, жіночності, сексуальності й інтелекту. І це не поодинокі випадки, це вже тенденція. Тенденція до руйнування звичних шаблонів, стереотипів, правил, звичного етикету. Коли відбуваються такі тенденції, завжди виникає запитання: «Чому?» Що ж відбулося у жіночій природі, у суспільстві такого, що змушує розбивати побудовані цим же суспільством стіни? А нічого нового не відбулося. Все, що нав’язується, рано чи пізно руйнується, верх бере, те вроджене, що є у людини. Зробімо серйозний ретроспективний екскурс в історію і побачимо, що жінки, котрі володіли і сексуальністю й інтелектом, володіли світом. От і все. Нічого нового. Окремо інтелект не давав таких можливостей і окремо сексуальність також – ні. Тільки поєднання. Сексуальність втілює в собі певні якості, що притаманні людині, як біологічному виду, і деякі характеристики, які є специфічними і визначаються суспільством, епохою, особливостями особистості, культурою.

Згідно з концепціями Зігмунда Фрейда, сексуальність не можна трактувати поза цілісністю особистості, а особистість – без урахування її сексуальних переживань. Вони свідчать про міру свободи і є критерієм якості життя. Жіноча сексологія почала набувати свого значення лише в кінці минулого століття, коли у різних країнах почали активно вивчати стан сексуального здоров’я жінки як самостійно, так і у взаємозв’язку з показниками гінекологічного статусу. Розвиток жіночої сексології і сексопатології пов’язаний із розробками багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених. Проте жіноча сексологія й досі умовно визначається як terra incognito. Перші історичні спроби дослідити особливості впливу жіночої сексуальності на розвиток суспільно-політичного ладу пов’язані з іменами відомих жінок. Так, три тисячі років тому в Єгипті велику значущість мала постать куртизанки Родопи. Вона народилася у Фракії, у п’ятнадцять років її викрав лесбоський пірат, привіз на острів Самос і продав купцю Йадмону, котрий був господарем Езопа. Проте, крім вираженої жіночності, у неї були неабиякі інтелектуальні задатки, на чому неодноразово акцентував свою увагу Езоп. Саме поєднанням цих рис Родопа і привабила філософа, ставши у подальшому його коханою жінкою. Пізніше нею захоплюється цар Єгипту Амазис і вона стає досить впливовою постаттю в економічному і політичному житті країни. За власний кошт вона спорудила одну із пірамід Мемфіса, завдяки чому і ввійшла в історію Єгипту. Певні історичні джерела свідчать, що Родопою також захоплювалася Сапфо. Час життя Сапфо (кінець VII – початок VI сторіччя до н.е.) співпало з періодом активного становлення грецької цивілізації. Грецька архаїка стала невід’ємною частиною світової історії завдяки таким людям як Гомер, Гесіол, Солон, Фалес, Езоп. Більшість із них були сучасниками Сапфо і вважали її найвизначнішою поетесою Греції.

Історики стверджують, що Сапфо не володіла надзвичайною вродою, але її розум, ніжність, пристрасність та витонченість надавали їй неповторної чарівності і в очах сучасників, і нащадків. Наприклад, Платон, який цінував внутрішню принадність, називав Сапфо красунею. У період життя Сапфо у Греції домінував культ Артеміди, який був, насамперед, жіночий і саме жриці здійснювали присвячене їй містеріальне служіння. Тому, Сапфо, яка була з дитинства залучена до цих ритуалів, сприймала світ через призму духу богині-матері, а жіночу природу вважала зосередженням сил, які визначають красу, гармонію і процвітання світу. Врода вважалася проявом жіночої сили, яка дарується богинею, видимим втіленням найкращих якостей внутрішнього світу жінки і дуже високо цінувалася. Містерії вважалися частиною особливого жіночого світу, практично закритого для чоловіків. Проте більшість ставилися до них із повагою, розуміючи взаємозв’язок жіночої сутності і сексуальності із природою і родючістю загалом. Саме прояви надзвичайної жіночності, сексуальності, пристрасності й таланту зробили Сапфо однією із найвеличніших жінок у світовій історії.

Єгипетська цариця Клеопатра (51 до н. е.–30 до н. е.) була визначною жінкою, без якої неможливо уявити собі історію людства. Блез Паскаль стверджував, що якби ніс Клеопатри був трішки коротшим, то історія світу склалася б інакше і пішла в іншому напрямку. Якщо вірити зображенням Клеопатри на монетах, то у неї був великий рот і довгий ніс з горбинкою, як і у всіх Птоломеїв, кучеряві коси, зібрані ззаду відповідно до моди того часу. Клеопатра, хоч і не була неабиякою красунею, володіла надзвичайної сили чарівністю. З точки зору Плутарха, краса її була не тією, що вражає з першого погляду, проте звернення її вирізнялося чарівною витонченістю і тому її зовнішність, яка поєднувалася з переконливістю мови, харизматичністю, що відчувалася у кожному слові, у кожному русі, назавжди врізалися в душу. У неї був приємний голос і вона володіла багатьма мовами, могла спілкуватися майже з усіма іноземцями без перекладача. Саме поєднання чарівності й розуму єгипетської цариці вразили і Юлія Цезаря, і Марка Антонія. Ім’я Клеопатра було типовим жіночим іменем у династії Птоломеїв і означало на грецькій мові «слава батька». Клеопатра VII, судячи з усього, була дійсно улюбленою донькою Птоломея XII, саме її він вважав основною спадкоємницею і брав із собою в усі подорожі, у тому числі і за межі Єгипту. Саме він намагався виховати її як ідеальну правительку, змушуючи осягати тонкощі політичних інтриг і вивчати мови всіх народів, у взаємостосунках з якими були зацікавлені єгипетські правителі. Так, окрім грецької, Клеопатра знала кілька африканських мов і кілька мов суміжних держав, наприклад арамейську. Немає жодних сумнівів, що вона була однією з найосвіченіших жінок античності.

Значної дослідницької уваги заслуговує постать Феодори (501 – 556). Вона була знаменитою візантійською імператрицею, дружиною Юстиніана Великого. Майбутня імператриця народилася на Кіпрі у сім’ї простолюдина, її сестри були танцівницями, а вона оволоділа професією акробатки. Потім стала відомою куртизанкою з численними інтимними зв’язками з чоловіками різних соціальних прошарків. Внаслідок такого життя до 24 років вона вже мала досить поганий вигляд і ніяких перспектив, тому збиралася принести себе у жертву вічно юній Афродіті. Проте доля складається так, що вона оселяється у ворожки, яка передбачила їй блискуче майбутнє. Феодора продовжує своє життя, намагаючись виправити попередні помилки. Вона проводить багато часу за ткацьким верстатом і через деякий час зустрічається з Юстиніаном. Довгий час вона залишається його коханкою, але після смерті його матері вони одружуються. Потім помирає Юстін І, Юстиніан і Феодора фактично займають престол. Попри своє минуле становище і репутацію, вона зуміла заволодіти людськими симпатіями і стати символом краси та гармонії у Візантійській імперії. Саме Феодора практично правила імперією, проявляла неабияку холоднокровність, силу волі й авторитет. Вона переконала Юстиніана прийняти багато законів на користь жінок: закон про розлучення, всиновлення незаконнонароджених дітей, про покарання за викрадення черниць, про звільнення комедіанток від рабства. Вона відновила зруйновану заколотом і пожежею столицю, будувала фортеці, церкви, притулки, ясла, лікарні і відомий босфорський монастир для тих грішниць, які покаялися. Нарівні з усіма чеснотами Феодора мала й негативні риси характеру. Вона була досить честолюбною, жадібною до багатства, як і більшість людей, які вийшли з убогості, мстивою, нехтувала чесними людьми і схвалювала підлість. Проте постать Феодори залишається надзвичайно вагомою не лише в історії знаменитих жінок людства, а й у становленні суспільно-політичного життя Візантійської імперії.

Досить суперечливою жіночою постаттю в історії залишається особистість Лукреції Борджіа (1480 – 1519). Вона була єдиною донькою кардинала Родриго Борджіа (в 1492 – 1503 р.р. – Папа Олександр VI) від його коханки Ваноцци Катанеї. Від цього зв’язку народилися ще три сини – Чезаре, Джованні і Джофре. Згідно з традицією позашлюбні діти впливової особи виховувалися в домі батька. За відгуками сучасників, Лукреція була красунею вже з ранньої юності, була середнього зросту, гарної статури. Обличчя овальне, ніс правильний, золотаве волосся, білосніжні зуби, гарна струнка шия, прекрасний бюст. Завжди весела й усміхнена. Як і більшість італійок того часу, Лукреція отримала гарну освіту: вільно володіла італійською, французькою та каталонською мовами. Також зналася на латині, складала вірші на цих мовах, розуміла грецьку. На рівні з чоловіками свого часу майже досконало володіла мистецтвом красномовства, завжди могла підтримати вишукану розмову. Справжньою її пристрастю була поезія – іспанська й італійська. Родриго Борджіа обожнював свою доньку і за його прикладом це робили і брати. Постать Лукреції Борджіа по-різному презентується авторами-істориками. Деякі стверджують, що їхня любов була не лише братською та батьківською, хоча звинувачення у інцесті було улюбленою темою італійських пліток, тому достеменно встановити справжню суть стосунків не є можливим. При всій любові близьких до Лукреції вони часто її використовували у своїх політичних іграх. Політичні маневри батька безпосередньо впливали на життя доньки, адже союзи у ті часи скріплялися шлюбами. Вперше її видають заміж у 1493 році за Джованні Сфорца, який був родичем правлячого герцога Міланського. У 1497 році вони розлучаються і у Лукреції народжується дитина, яка помирає. У 1498 році укладається її другий шлюб із Альфонсо Бісселійським. Саме його вона кохала досить сильно, проте у 1500 році його вбивають за наказом її рідного брата Чезаре. У цей період вона втрачає довіру до найближчих людей. У 1501 році відбувається її третє заміжжя з Альфонсо, герцогом д’Есте. У цьому шлюбі вона вирішує звільнитися з-під впливу батька і братів. Їй дійсно це вдається, вона знаходить взаєморозуміння зі своїм чоловіком, стає йому гарною дружиною, коханою жінкою і добрим другом. За період шлюбу у них народжується семеро дітей, з яких троє залишаються живими. У 1505 році Альфонсо стає правителем Феррари, у періоди його відсутності герцогством керувала Лукреція. Вона ж стала на чолі ради і в один із найнебезпечніших для Феррари моментів, коли об’єднані війська Папи Юлія ІІ і Венеції погрожували завоювати герцогство і вигнати д’Есте. Лукреція прославилася також і благодійністю, створивши спеціальний банк для бідняків, що видавав безвідсоткові позики. Внаслідок різних історичних поглядів на постать Лукреції Борджіа її ім’я стає символом порочної жіночої вроди. Хоча, після смерті герцогині Феррарської, сучасники оплакували її як турботливу дружину, мудру і хоробру правительку, яка уміла поєднувати живий розум, стійкість і рішучість з бездоганною жіночністю.

Викликає дослідницький інтерес і постать Катерини І Олексіївни (1684 – 1727). Скавронська Марта Самуїловна була донькою литовського селянина, рано зосталася сиротою, у сімнадцять років була заручена із шведським драгуном Раабе, який напередодні весілля відбув на війну. При взятті Марієнбурга у неї закохався генерал Боур, потім Шереметьєв і, зрештою, вона стала коханкою фаворита Петра І Меншикова. Саме у нього її й побачив Петро І і двадцятитрирічна Марта була переведена у його палац. Вона прийняла православ’я, назвали її Катериною Василевською. У 1706 році у неї з государем народилася донька. Катерина мала значний вплив на Петра І, він ділився з нею різними політичними новинами, роздумами, планами. Проте, ця неписьменна і неосвічена жінка з самого початку мала свою мету і саме вона після смерті чоловіка виявилася на троні. У 1712 році Петро І відкрито оголосив Катерину своєю другою дружиною, а їхніх доньок: Анну і Єлизавету – визнав царівнами. У травні 1724 року він коронував її. Після його смерті, Катерина царювала шістнадцять місяців, хоча реально правили країною Меншиков та інші фаворити. Постать Катерини І Олексіївни увійшла в історію і зайняла також визначне місце серед впливових жінок епохи, котрі досягли успіху вдалим поєднанням жіночності, мудрості, наполегливості, активності, ініціативності. Єлизавета Петрівна – російська імператриця (1741 – 1761), донька Петра Великого і Катерини І. З дня смерті Катерини І велика княжна Єлизавета Петрівна пройшла досить важку школу. Особливо небезпечним було її положення при Анні Іоанівні і Анні Леопольдівні, яких постійно лякала прихильність гвардії до Єлизавети Петрівни. Вона, за прикладом свого батька, із задоволенням приймала запрошення стати хресною матір’ю для дітей солдат-гвардійців, на що останні відповідали їй палкою відданістю. Спочатку така популярність серед простого люду лише тішила принцесу, а потім у неї актуалізувалася жага до влади. Від постригу у монахині її врятувало існування за кордоном племінника принца Голштинського; при житті його будь-яка надзвичайна міра з Єлизаветою Петрівною трактувалася як непотрібна жорстокість. Іноземні дипломати, французький посол Шетарді і шведський – барон Нолькен, наважилися із політичних мотивів, скористатися настроями гвардії і звести Єлизавету Петрівну на престол. Посередником між послами був лейб-медик Лесток. Але Єлизавета Петрівна обійшлася без їх підтримки. Шведи оголосили уряду Анни Леопольдівни війну під приводом звільнення Росії від іга іноземців. 25 листопада 1741 року о другій годині ночі Єлизавета Петрівна з’явилася в казармах Преображенського полку і, нагадавши солдатам чия вона донька, повеліла слідувати за нею. Вночі стався переворот, і 25 листопада був виданий короткий маніфест про вступ Єлизавети Петрівни на престол [73]. Єлизавета була досить вродливою – стрункою блакитноокою блондинкою. Їй дали гарне виховання і гідну освіту. Прийшовши до влади шляхом рішучої боротьби, у подальшому Єлизавета уникала радикальних мір. На перший погляд, вона здавалася досить легковажною, проте була надзвичайно потаємною і довіряла лише собі. Нею можна було маніпулювати, але сила Єлизавети полягала в тому, що вона дозволяла це робити лише розумним і відданим їй людям, котрих вона сама, врешті решт, і контролювала. Багато сучасників та істориків стверджують, що імператриця не любила займатися справами, а лише розважатися. Проте її 20-річне правління є одним із найспокійніших періодів у житті імперії. При правлінні Єлизавети Петрівни, під впливом її фаворита І.І. Шувалова і за допомогою Ломоносова був створений перший в Росії університет. При університеті була організована Академія мистецтв. Вагомим стало також заснування Академії наук. Постать Єлизавети Петрівни викликає науковий інтерес не лише з історичної та політичної точок зору, але й з психологічної. Адже прояви сильних маскулінних рис характеру не нівелюють її жіночу сутність. Її правління було поєднанням природної жіночності, розуму і сильної волі, характеру, наполегливості.

У контексті здатності до життєтворчості особливої ваги набуває постать російської імператриці, котра перебувала на престолі більш ніж третину століття, Катерини ІІ (1729 – 1796). Принцеса Анхальт-Цербська, Софія Фредеріка Августа, народилася 1729 року в прусському містечку Штеттині, у сім’ї досить бідного принца Христиана Августа, який командував полком на службі у короля Фрідріха ІІ. Саме цей фактор виявиться сприятливим у подальшому для майбутнього Софії. Коли російська імператриця Єлизавета буде обирати дружину для свого племінника Петра Федоровича, вона віддасть перевагу дівчині із сім’ї, що не володіє широкими політичними зв’язками і не має коштів для участі у політиці. Значущими для розуміння постаті Катерини ІІ є ранні періоди дитинства, де закладалися основи формування її особистості. Мати досить прохолодно ставилася до виховання доньки, її дуже любив батько, проте рідко бував дома, тому вона не відчула сповна батьківської прихильності. Саме тут зароджується потреба у любові та обожнюванні. Остання загострюється ще й тим, що вона не вважала себе вродливою, адже у ранньому дитинстві Софія хворіла гнійничковим лишаєм і вимушена була неодноразово зістригати коси. У семирічному віці вона ледь не померла від запалення легенів, а коли одужала, то виявилося сильне викривлення хребта. Їй виготовляють корсет, котрий вона носить і вдень, і вночі упродовж чотирьох років. І лише у віці одинадцяти років її хребет виправляється і покращується стан здоров’я. Можна припустити, що це був період, коли гартувалася її воля і наполегливість. Власна непривабливість змушує її робити акцент на розвитку інтелектуальних здібностей, адже саме гострота її розуму і загальна чарівність приваблювали співрозмовників. У лютому 1744 року Софія разом зі своєю матір’ю прибули до Москви, а 1745 року відбулося весілля Катерини і великого князя Петра Федоровича. Цей шлюб виявися невдалим, вони були досить різними – інфантильний, не дуже розумний юнак і його неординарна, честолюбна і прониклива молода дружина. Для Катерини цей час став періодом навчання. Оточена шпигунами й інтриганами, вона вчилася контролювати свої емоції і почуття, вивчала основи політики. Проводила багато часу за працями грецьких, римських та сучасних європейських авторів. 25 грудня 1761 року імператриця Єлизавета Петрівна померла. На престол вступив Петро ІІІ. Головним і найнебезпечнішим ворогом Петра стає його власна дружина – Катерина Олексіївна. На фоні неврівноваженого Петра Федоровича Катерина поводила себе з надзвичайною вишуканістю і витримкою. Таким чином, вона здобула прихильність народу, а за допомогою свого коханця Григорія Орлова отримала підтримку гвардії і підготувалася до захоплення влади. Відомий переворот 28 червня 1762 року став важливою частиною «єкатерининського міфу». Олексій Орлов терміново прибув за Катериною до Петергофу. Імператриця була доставлена в столицю, у казарми лейб-гвардії Ізмайлівського полку. Більшість солдат виступили на захист благовірної государині всеросійської Катерини Олексіївни. Реальна влада у столиці перейшла до рук змовників. Державні заклади і Церква також присягнули на вірність Катерині ІІ. Петро Федорович досить пасивно поводив себе під час перевороту, а 29 червня він відмовився від престолу. За період царювання Катерини ІІ сталося немало безпрецендетних воєнно-політичних успіхів у Російській імперії. Сприятлива політична кон’юнктура, професійна дипломатія і видатні воєнні перемоги дозволили Росії називати себе великою європейською державою. Немає підстав зменшувати заслуги Катерини ІІ у цих успіхах. Вона точно визначала політичні пріоритети країни, безпосередньо приймала участь у переговорах з іноземними дипломатами. Як і у внутрішній політиці, так і на міжнародній арені государиня була обачлива, прагматична та цинічна. У напрямку реалізації сімейної сфери, то у Катерини ІІ були проблеми із власним сином Павлом. Практично, відразу після народження його віддали вчителям і вихователям, тому емоційно-особистісного зв’язку між ними не було, а пізніше їхнє протистояння активізували ще й політичні мотиви. Починаючи із 1780 року, Павло віддалився від Петербурзького двору і проживав у своїх приватних маєтках в Гатчині і Павловську.

Також реалії Росії XVIII століття не допускали жіночого правління. Імператриці Росії потрібна була підтримка в особистому житті та політиці. З 1774 року такою опорою для Катерини став Григорій Олександрович Потьомкін. Неординарна людина і політик, він був фактичним чоловіком і співправителем Катерини до самої її смерті у 1791 році. Інтимні стосунки при подібному розподілі сил грали вже другорядну роль. Потьомкін перестав вже бути коханцем Катерини ІІ у 1775 році, проте його політичний статус виявився незмінним. У єкатерининську епоху відкрилося безліч навчальних і виховних закладів, у тому числі й перших жіночих, виникла система народної освіти. У 1783 році була заснована Російська Академія, члени якої ставили перед собою завдання вивчення й пропаганди рідної мови. Помітно виросла кількість лікарень. Саме Катерина ІІ відкрила перші будинки для сиріт та багато інших благодійних закладів. Наукові інтереси самої Катерини ІІ знаходилися переважно у гуманітарній сфері: філологія, історія, юриспруденція, педагогіка. Серед мистецтв вона віддавала перевагу літературі і театру; скульптурою і архітектурою цікавилася менше, а до музики була майже байдужою. Проте, імператриця заснувала картинне зібрання Ермітажу, і за її царювання було побудовано багато оригінальних будівель. В історію Катерина ІІ також увійшла як жінка з надзвичайним темпераментом, яскравим проявом своєї сексуальності і жіночності. Любов імператриці до молодих чоловіків деякі дослідники трактують, як відхилення у сфері психофізичної патології. Проте, сама Катерина стверджувала, що у неї „чоловіча душа”, і в інтимному житті вона частіше виявлялася активною, ніж пасивною. Принаймні, після Потьомкіна, який прагнув домінувати у таких стосунках, Катерину приваблювали молоді, юні чоловіки, котрих потрібно було «вести» – виховувати, навчати. У таких стосунках реалізувався її материнський потенціал нарівні з суто жіночною емоційністю, чуттєвістю і страхом самотності. Проте, незважаючи на почуття і пристрасті, вона ніколи не забувала про своє призначення. Катерина ІІ володіла дивовижною здатністю перетворювати своїх коханців у відданих їй помічників – політиків, дипломатів, адміністраторів, воєначальників. Постаті відомих жінок з гармонійним поєднанням фемінності й маскулінності (Аніми й Анімуса) заклали основи дослідження природи жіночої сексуальності.

На сьогоднішній день вже проведені детальні дослідження жіночих комплексів кастрації, комплексів маскулінності, Едипового комплексу, теорії формування статевої ідентичності – як джерел формування несвідомих фантазій, що мають вирішальне значення для подальшого формування жіночої сексуальності. Можна продовжувати такий аналіз досить довго, але загальна тенденція зрозуміла. У жінок завжди будуть свої особливі методи управління, впливу, причарування і маніпуляції, звичайно.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x