Страшна війна, болюче сьогодення

Дід Василь уже лежав і не рухався, старі поранення все ж наздогнали його страшним вироком – рак. Моя мама, його старша донька, сиділа і вела з ним багато розмов на різні теми, для яких раніше не вистачало часу.
– А що найстрашнішим було у війну? – запитала вона.
І те, що почула мама у відповідь, знаю я, знають мої діти, і я переконана, що знатимуть і мої правнуки. Ділюся сьогодні цією історією й з вами, шановні читачі.

…Розповів того разу дідусь не про те, як повз полем під Сталінградом цілу добу до своїх окопів (санітари не забрали, бо думали, що помер). Як тягнув ногу, що ледь трималася на залишках шкіри, чув свист куль над головою. І не про те, як, дякуючи Богу, трапилися хірург і все ж пришив ту ногу, а ще медсестра, котра потім виходила молодісінького хлопчака, який додав собі до 16-ти ще один рік і пішов добровольцем на війну.
І навіть не про повернення додому влітку на дерев’яних милицях розказав. Гороховим полем тоді йшов додому. Важко було рухатися. Не вистачило сил. Звалився у горохове бадилля. Дивився на небо і плакав… Рідне село – поруч, але так далеко… «Невже тут помру?» І тут почув дідусь гомін – то дітлахи крали горох. Вони і врятували свого односельця – Василя Олександровича Скобленка. Дотягли його додому…

«…Найстрашніше, що було зі мною на війні? – дідусь задумався, зблід іще більше, важко зітхнув і почав говорити далі: – Ми були на першопідготовці. Вдень займалися, а вночі стерегли залізничну станцію. Якраз сіль привезли. От ми її ще й вантажили. Одного разу наш командир спіймав малого, десь років із п’ять, хлопчину, який у малесеньку полотняну торбинку набрав жменьок зо дві тієї солі. Зібрав нас усіх, вишикував. І з якимись словами про «расхищение социалистической собственности» при всіх нас, прямо у висок… застрелив те дитинча… Багряна кров дитини на радянській білій солі… Оце і є мій найстрашніший момент на війні…»
Дідусь змовк, плакав. Плакала мама поряд, плачу і я зараз, коли пишу цю колонку. Страшна трагедія, яку ми ніколи не зможемо усвідомити, чорною смутою влізла в життя наших дідів і бабусь. Понівечила їхні серця й душі… Жорстокістю. Болем. Зрадами. Відчаєм…

Чітко пам’ятаю, як дід Василь, попри свою інвалідність, завжди стояв у чергах. Купував якось квитки на Корсунь-Шевченківській автобусній станції, а якась жіночка не витримала й сказала: «Ви ж інвалід, ветеран. Ідіть без черги». Дід відмовив: «Дякую» – і не рушив із місця. («Не за це ми воювали…» – здається мені, що так він тоді подумав).

Нещодавно дискутувала з друзями щодо проведення заходів 8-9 травня. Віддати шану подвигам наших ветеранів, їхнім зраненим долям ми маємо сьогодні. Вшанувати, а не відзначити. У цих словах, як на мене, є велика різниця. Не піддається моєму усвідомленню в ці дні проведення концертів і наливання «фронтових» 100 грамів, а розмахування прапорами з різними логотипами й кольорами – це взагалі блюзнірство. І не погоджуся я з трактуваннями «ветерани просять ходу», «хочуть концерт» тощо. Ветерани, справжні, котрих залишилися одиниці, хочуть нині, як і всі нормальні люди, одного – миру на рідній землі, спокійного й затишного життя для дітей і внуків. І гірко плачуть, приказуючи, що помирати їм не можна сьогодні, адже вони наразі – основні годувальники родин… Поїдьте у села, сходіть у місті в родини учасників Другої світової війни, послухайте їхні слова. Гірко усвідомлювати, що ми не можемо забезпечити їхню старість навіть необхідними ліками, живемо за рахунок їхніх пенсій, бо не маємо роботи. А ці люди дарували життя нашим батькам… Сумно і соромно.

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x