Важливою і неординарною, з точки зору і психологічного аналізу, і історичної ретроспективи, і просто жіночої долі є постать Насті Лісовської з роману Павла Загребельного «Роксолана». Українська дівчина з Рогатина Настя Лісовська була захоплена татарами, стала бранкою, як і більшість молодих дівчат, була продана у Стамбулі в гарем султана Сулеймана. Проте, навіть, перебуваючи у гаремі, вона не просто вільно проводить час, а займається самоосвітою. Дівчина опановує латинь, арабську, турецьку мови. Коли султан прийшов до гарему вибрати собі одаліску, Настя доклала певних зусиль, щоб він звернув увагу саме на неї – заспівала досить зухвалу пісню турецькою мовою. Залишившись біля Сулеймана, дівчина отримала нове ім’я Хуррем або Роксолана, як її називали, народила йому шестеро дітей. Чотирьох синів: Мехмеда, Селіма, Баязида, Джихангіра та доньку Міхрімах. Шостий син Абдаллах помер одразу після народження, – на думку Роксолани, саме для того, щоб ствердити велике число «п’ять». П’ятеро дітей, як п’ять сил, що спрямовують людське життя: влада і покора; батьки і діти; чоловік і жінка; людські покоління; друзі, тобто люди як такі. У числі «п’ять» найповніше втілена ідея цільності як вищого вияву різнорідності. Все розпадається на частини, та над ним – злиття рік і морів – людське життя єдине і неповторне.
У 20 років Роксолана народила четверо дітей і у неї вперше з’явилася думка про велич. Вона аналізувала життя багатьох відомих жінок, зокрема Єлени Глинської, матері Івана Грозного, королеви Бони, Ізабелли д’Есте. Великою проблемою Роксолани було те, що вона не була надто вродливою. Але, коли народила першого сина, відчула в собі силу, яку хотіла несвідомо випробувати, а пізніше з’явилося відчуття жінки справжньої, якої ще не знав ніхто. Перша дитина Роксолани народилася слабкою, але вона не віддала його нянькам, вигодовувала сама, і саме тоді відчула своє могуття і безсмертя в образі свого сина. У даному випадку, простежується наявність сильного інстинкту життя, тенденція до інтеграції, об’єднання, злиття в єдине ціле. Відбувається формування „креативного Я” жінки та її життєвого стилю. Яскраво демонструється архетип Великої Матері, який проявляється не лише у реальній здатності Роксолани до народження дітей, але і до створення власного життєвого простору. Навіть потім, з віком, втрачаючи дітей, адже, коли Роксолані виповнюється 40 років, помирає її син Мехмед, а пізніше Джихангір, переживаючи великий розпач, пригніченість, депресивний стан у жінки не зникає прагнення до життя. Головна героїня роману спокійно сприймала свій жіночий вік, не боялася смерті, оскільки розуміла, що вона безсмертна у своїх дітях. Павло Загребельний досить детально відображує відчуття жінки, яка наближається до старості, до зниження життєвої енергії: «…відчувала, як руйнується її тіло десь у глибинах, непомітно, повільно, але невпинно, і ніяка сила не може запобігти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти років не помічала віку, навіть не задумувалася над його існуванням. Сорок років зустріла з острахом, сприйняла як перехід в інше життя, сповнене загроз прихованих, таємничо-незбагненних і тому стократно небезпечніших, ніж загрози явні, бо з тими бодай знаєш як боротися. П’ятдесят років налетіли на неї, мов орда – вгинається степ, дрижить небо, стогне простір і немає рятунку, немає втечища.
П’ятдесятилітня жінка нагадує зів’яле осіннє листя: ще зберігає воно форму, пахне ще пронизливіше, ніж молоде, ще живе і хоче жити, але вже ніколи не вернеться до нього весна, як річка не поверне своєї води, що витекла в море; як дощі не здіймуться більше в хмари, впавши на землю; як місяць не опуститься на землю, навіки вознесений на небо». Таким чином, постать Роксолани є визначною не лише з історичної точки зору, але й з погляду великої, глибокої здатності до світотворення у всіх сферах життєвої активності жінки. Можна припустити, що її тенденція до життя, творення є досить сильним вродженим інстинктом. Зовсім інші враженні і відчуття викликає постать Євпраксії у однойменному романі Павла Загребельного «Євпраксія». Євпраксія була княжною, донькою Всеволода і звичайно мала більші привілеї, можливості для успішної реалізації свого життєвого шляху. У дванадцять років її було віддано за дружину саксонському графу Генріху фон Штаде, за умови, що законності шлюб набуде, коли Праксед виповниться шістнадцять. Саксонці того часу вирізнялися надмірною брутальністю, грубістю, жорстокістю. Попри свій величний статус, юній Евпраксії неодноразово приходилося відстоювати свою честь. Період очікування свого повноліття княжна мала провести у Кведлінбурзі, але її чоловік маркграф загинув і вона залишилася там одна зі своїми наближеними людьми, що приїхали з нею. Після смерті чоловіка вона стала однією з найбагатших жінок у світі. Проте, шість років, проведених нею у Кведлінбурзі, були нічим не наповнені, там не відбувалося ніяких подій, характеризувалися одноманітністю і пусткою. Сама жінка не прикладала ніяких зусиль, щоб наповнити певним сенсом своє існування.
Через деякий час до Кведлінбурга приїжджає імператор Генріх, оскільки там проживала його сестра Адельгейда. У нього також померла дружина і він потребував відпочинку. Імператор Генріх закохується у юну княжну і пропонує стати їй імператрицею. Через деякий час Євпраксія стає імператрицею Адельгейдою. На відміну від Роксолани Праксед була досить гарною, проте тієї внутрішньої сили і могутності вона не відчувала. З часом їхні стосунки з Генріхом стали досить напруженими, з’явилася неприязнь і його поведінка стосовно дружини ставала дедалі агресивнішою. Вагітність імператриці мала б стабілізувати їхні взаємовідносини, але ослаблена Євпраксія вирушає у довгу, виснажливу дорогу до Італії, де перебував її чоловік, щоб там подарувати йому сина. Дитина народжується мертвою і у Праксед з’являється нове, деструктивне почуття по відношенню до Генріха – ненависть. Його ставлення до неї набуває дедалі більшої агресивності і він заточує її у вежу, де вона проводить кілька років свого життя. Через деякий час її звільняє звідти графиня Матильда Тосканська, з метою скомпрометувати і позбутися Генріха при допомозі його дружини. Коли мети було досягнуто, Євпраксія знову виявилася нікому не потрібною. Наприкінці свого життя вона з великими труднощами повертається додому, до Києва, але й там вона не була очікуваною. Євпраксія мала безліч можливостей, але так і не змогла наповнити власне життя смислом, створити світ навколо себе, створити стосунки з іншою людиною, вибудувати свою життєву траєкторію. У її ставленні простежується амбівалентність почуттів: з одного боку бажання жити і любити, з іншого ненависть і нездатність до творення.
Дві жінки, з абсолютно різними базовими стартами, побудували свої життя по-різному. Здавалося, у Насті Лісовської не було ніяких шансів «винирнути», вибудувати свою долю продуктивно. Але, вона вклалася максимально і розвивалася все життя. Не так просто утримувати увагу Сулеймана протягом усього життя, у якого цілий свій гарем, мати вплив на нього, навіть, втрачаючи свою молодість і красу. Гострий розум, інтелект, хитрість, також не завжди вроджені, їх треба розвивати. Євпраксія, навпаки, мала би мати гарне безхмарне життя. У неї було все: і статус, і гроші, і краса, і здоров’я. Але, цього мало. Ще треба вміти щось створювати у цьому житті, а творення передбачає прикладання зусиль. Працю, цілеспрямованість. Цього – не було. Одним словом, дві жінки – дві долі. Одна – своїми руками все собі створила, інша – своїми руками все собі зруйнувала. Як кажуть – все в наших руках.
