Коли животик мій особливо не бачили ще навіть близькі друзі, довести, що я при надії, людям незнайомим було важкувато. І в громадському транспорті проїхати було непросто. Якось зайшла в маршрутку біля обласної лікарні, а їхати мені треба було через усе місто. Місць не було. Я покірно стояла. Однак мені стало зле, а місце не звільнялося. Я попросила жіночок, які сиділи поруч:
– Я перепрошую, я вагітна, мені погано, ви б не могли поступитися місцем?
 – Ага, багато вас вагітних – повагітніли, то сидіть дома, – відповіли мені жіночки.
Ніхто з тих, хто чув діалог, ніяк не відреагував, я реально вже втрачала свідомість, а тому випхалась на найближчій зупинці, посиділа трохи на лавочці і поїхала наступною маршртукою.

Однак коли животик уже підріс – проблем узагалі не було. Я співчуваю всім жінкам при надії, які скаржаться, що «ніхто за всю вагітність ні разу місцем не поступився». Мені поступаються завжди, щойно заходжу до транспорту. І я насолоджуюсь тим періодом, що мені не треба підніматися, аби поступитися місцем комусь. Щоправда, є таке спостереження: чоловіки практично ніколи не поступаються. Підриваються жінки: тільки жінка жінку зрозуміє. Чоловіки кілька хвилин оглядають салон, чи нема десь вільного місця, вичікують, поки не поступиться хтось інший, і вже тоді – можуть піднятися самі, але «не встигають». Якщо ж ніхто не реагує, тоді втручається кондукторка. Одного разу попросила жінку років сорока піднятися. Та не знала, певно, вона, що попереду сидить мати тої сорокарічної жіночки, яка на весь салон заволала:
¬«Шо більше нема кому встать? Зігнали мені з місця дитину!»

Для своїх мам ми завжди діти… Навіть у сорок.
А одного разу трапився взагалі комічний випадок. Заходжу я в маршрутку на задні двері, вільних місць немає. Десь усередині салону дівчина підривається, аби поступитися мені місцем. Поки я, як колобок, кочуся, тримаючись за всі поручні до того місця, на передні двері заходить чоловік середнього віку — типовий такий, із сумкою в клітинку (не знаю, що люди в них возять по місту). Біжить до того місця, відштовхує дівчину, яка мені поступилася і швидко туди всідається. Ми з дівчиною починаємо сміятися. Інша жіночка поступається мені місцем, я все-таки сідаю, але кондукторка вирішує відновити справедливість:
– Мужчина. Це дєвушка бірємінній уступила мєсто. А ви туди так нагло всілися. Тепер же несправедливо, шо дєвушка стоїть.
– Ну і шо, – відповідає чоловік. ¬ – Не справедливо, шо вона стоїть тепер. А це вопше справедливо, шо вона беременна, а платить за проїзд за одного, а не за двох, га?

Уся маршрутка сміялася хвилин сім, поки я не вийшла з маршрутки на своїй зупинці.