Чому у «каратєльному» стилі війни українці непереможні, а розвиток міст послабить державну владу, але посилить суспільство.
У кожного народу є свій, унікальний стиль ведення війни, своєрідний «еталон», у якому нація непереможна. Для європейців найбільш бажаний варіант війни – бліц-кріг – швидка, високопрофесійна і переможна війна на чужій території. Такими були війни Наполеона і Гітлера. Саме задля цього німці, французи, англійці намагаються розробити високоточу зброю і відпрацювати злагодженість підрозділів. Адже в такій війні відчувають себе психологічно найкраще. Для арабської цивілізації найбільш прийнятний та успішний стиль ведення війни – це священна війна (а краще взагалі релігійний джихад), коли у стані війни перебуває увесь народ, а не лише професійні військові. Слов’яни ж, «довго запрягають, але швидко їздять» і найкраще психологічно відчувають себе у стані «народної війни». Особливо це стосується росіян. Навала переможної народної хвилі у війні з Наполеоном почалася як відступ та захоплення Москви, а закінчилась взяттям Парижу і повним розгромленням наполеонівських військ. У 1941-му, коли гітлерівські війська впритул підійшли до Москви, з’явилася пісня-заклик «Священная война», що починалася словами «Вставай страна огромная, вставай на смертний бой». У війнах (як класичних, так і інформаційних, а з появою поняття «гібридна війна» межі майже стерлися) слов’яни краще почуваються у ролі миролюбивих визволителів (від фашизму, скажімо, знайомо?) переходячи від оборони до контрактаки. Що ж у цьому сенсі можна сказати про українців? Як не дивно, найточніше про це було сказано устами російської пропаганди. Так, ми «каратєлі», але… в хорошому смислі цього слова.
– Історичне українсько-руське (НЕ російське) ставлення до феномену війни найкраще відображається в блискавичних наскоках-походах від Віщого Олега, який прибив щит до воріт Царьграда до козаків-запорожців, – пояснює спеціаліст з нейро-лінгвістичного програмування та інформаційних воєн Всеволод Зеленін. – Звідси й популярний нині вислів, який часто можна побачити на фуболках та іншій сувенірній продукції «Чужого нам не потрібно, але й свого не віддамо». Такою завжди була специфіка проведення військових операцій українців-русичів – зібралися, помстилися (покарали), звільнили полонених і повернулися на рідну землю. Проте в українців (на відміну від росіян) ніколи не було намірів «приєднувати» до себе переможених та займатися їх «асиміляцією» та «розпиленням» в «русском мире». Цього й боїться російська пропаганда і намагається надати «каратєльному» стилю ведення війни негативного відтінку, хоча, насправді, це лише відновлення справедливості.
Та будь-яка війна врешті-решт закінчується і наступає мир. А співіснують у мирний час народи теж по-різному. Комусь потрібна жорстка вертикаль влади, а хтось добре організується якраз на низовому рівні.
– Західна і Східна Європа пішли різними шляхами розвитку. У Західній Європі після розпаду Римської імперії почали розвиватися міста. Відповідно – послаблювалася державна влада, але посилювалося громадянське суспільство. У Візантії ж лишилася сильна державна влада, проте – це послабило суспільство і не дало розвитку громадянському руху. І цим шляхом розвитку пішля Росія (яка нині, до речі, і позиціонує себе як спадкоємиця Візантійської імперії), – коментує польський юрист, політик, екс-сенатор Єжи Стенпєнь. – У радянській системі, особисто мені, ніколи не зрозуміло було, як саме формується влада, адже вибори завжди були фікцією. Громада повинна мати вплив на місцях, а це можливо лише завдяки децентралізаційній реформі та низовій самоорганізації. Ця реформа змінила Польщу, оскільки люди на місцях отримали владу і ресурси. Думаю, що це єдиновірний шлях і для України, адже без таких реформ будь-які демократичні перетворення будуть просто неефективними.
Як не дивно, про вірний напрям цивілізаційного розвитку говорить навіть архітектура головних площ різних столиць.
– Яку форму має архітектурне рішення Красної Площі? Це – конус. Чітка вертикаль. Це місце, де влада (з Кремля) говорить народу, як йому жити. Яку форму має Майдан Незалежності у Києві? Це – чаша, в яку стікається народ. Це місце, де народ диктує владі, як хоче жити він. І це, насамперед, місце формування горизонтальних зв’язків на місцевому рівні.
Із висновками Всеволода Зеленіна важко не погодитись.
У матеріалі використані витяги
з книги Всеволода Зеленіна «По той бік правди»
