Вона стояла перед своєю хатою Уже не було ані сліз, ані сил. Виплакала, викричала все. Молоді, нахабні хлопці-революціонери діловито, по-хазяйськи ходили по подвір’ю, хазяйнували в хаті. Їх назвали куркулями. І тепер всіх відправляли до Сибіру. На сани посадовили всіх її сімох діточок, чоловік сидів мовчки і відсторонено. Троє меншеньких були геть хворі, мали жар і вона розуміла, що довго вони в дорозі не протягнуть. Чому їхали на смерть не розуміла. Все життя працювали, працювали багато, тому й мали більше за інших. І потім революція, де всі мали стати рівними, всі мали стати бідними. А вони виявилися багатими. Їхнє майно треба забрати, а їх – до Сибіру. З дітьми. Хворими. Нікому ніякого діла.

Хазяйновиті молодики прийшли на готове, на чуже і раділи чужому горю. І грубо підганяли її в дорогу. А вона все не могла попрощатися з хатою. І коли один молодик крикнув: «Давай, стара, швидше! Нажилися і досить!» така її взяла ненависть, така лють, ніби якийсь чорний вихор вселився в неї, повністю опанував нею, забрав сльози, а взамін – дав силу, таку сатанинську злу силу, що вона твердо і голосно вигукнула: «Я проклинаю цей дім і всіх тих, хто в ньому буде жити! І не буде добра і щастя в цьому домі, а лише муки і хвороби! І ніяка сила цього не змінить, допоки не буде в цьому домі сім смертей, як сім моїх діточок! І лише після сьомої смерті в цей дім повернеться спокій!!!» Все навколо завмерло і впала мертва тиша, ні птахи, ні худоба, ані вітер не ворухнулися. Молодики трохи зніяковіли, троє чужих дітей, що прийшли дивитися на від’їзд, злякано дивилися на неї. Йдучи до саней, вона сказала: «А хто скаже про прокляття – того не стане наступного ж дня!». Сіла в сани, обійняла діток і поїхали…
***
…Вона лежала у своїй кімнаті біля печі, хворіла, її лихоманило. Взагалі, вже рік як вони приїхали до цього села і поселилися в цю хату, вони хворіють. Вона і мама. Мама лежала у великій кімнаті. Тата перевели сюди на роботу. Він майже завжди і був на роботі, бо в селі вона цілодобово. Приходила фельдшер, сказала, що схоже на грип, сама здивувалася, що так часто, виписала ліки і пішла. Було Різдво, всі святкують, а вони хворі. Зовсім. Їй було дивно. А ще було дивно, що тут біля хати не цвітуть яблуні, вишні і не родять дерева взагалі. Вони ніби й не сухі, бо листя трохи є, але й не живі. Вони з мамою думали, що це лише того року так було, але сусіди кажуть, що так завжди. Тому, ніби село, але ані своїх яблук, ані вишень не було. Вона почула як відчинилися вхідні двері і хтось зайшов до кімнати. Впізнала голос, це була бабця, яка жила через дві хати від них. Частенько заходила, говорила з мамою. «Знову хворієте, Маріє?» – почула вона голос старої. «Так, – відповіла мама. – І Настя також, знову, з температурою. Вже сил немає».

Вони ще щось шепотілися, а потім почувся голос бабці: «Їхати вам треба звідси. Проклята ця хата. Сім смертей має бути. Шість було. Дитину шкода, геть мала ще. Ніхто не знає про прокляття. Я мала була, коли вони вони від’їжджали. Двоє хлопців, що були зі мною, розказали про це вдома відразу, то на другий день потонули в річці. А я що? Вже стара, мені все одно пора». Далі вона не дуже пам’ятає. Бо, температура не збивалася, їх забрали по «швидкій» у лікарню до сусіднього села і там вони були довго. А коли приїхали додому, то вже збирали речі, тата переводили знову на іншу роботу до міста. Вона їхала за кермом, милувалася полями, насолоджувалася теплим весняним повітрям. Конференція в інституті садівництва була дуже вдалою, багато новинок, вона любила таке. Вона цим жила. Вона стала агроном, як тато, і , навіть, більше, він – практик, вона – науковець. Вона їздила по цій трасі вже сотні разів, знала всі поля, знала назви сіл, одне за одним. І, раптом – ніби блискавка вдарила – вона побачила назву села, яке минала сотню разів, а тут ніби нечиста в спину штовхнула і вона повернула в бік поселення.

Тридцять кілометрів поганої дороги як було, так і залишилося. Вона не була тут двадцять років. Проїхала головною вулицею. Зайшла до школи. Школа – стара-стара. Гамірно. Діти бігають. Парти нові, правда. Сіла знову за кермо і поїхала… Вона знала, куди їй треба. Зупинилася відразу. Безпомильно. Хоча, можна було й помилитися. Цвіли яблуні, дерева буяли зеленим листям. Хати майже не було видно за зеленню. По вулиці йшов дідок, зупинився: «Ти когось шукаєш, доцю?» «Та ні. Дивлюся, так гарно цвітуть яблуні, стала помилуватися. Завжди так цвіли?» Дідок задумався. «Та, знаєш, ні. Оце ж тут зоотехнік живе. То це вже в нього друга дружина. А ото перша як померла осінню ще, а весною вже й зацвіли яблуні. То ми тут всі дивувалися, не цвіли ніколи. І діточки тут вже є, бо тоді не було. Отож, бачиш, така доля, така доля…» – дідок сперся задумливо на свою паличку. «А он там, через дві хати, бабця жила, є вона ще?» «Та, вже років з двадцять немає». Вона запитала, чи не знає, де могила. Та, звичайно ж він знав. Розказав. Вона поїхала на кладовище. Знайшла в кутку майже зрівняну від старості з землею могилу, яку ніхто не доглядав, – якби не похилений старий хрест, то й не знайшла б. Подивилася на дату смерті. 8 січня. На Різдво вона була у них. Вона поцілувала хреста, стала навколішки перед могилою, прочитала молитву. Підійшовши до машини, вона зупинилася, задивилася на поля. Гарна озимина. Вітер колихав листя, небо блакитне, де-не-де хмаринки. Вона – сучасна жінка, з прогресивним науковим мисленням, але її наповнене незбагненними таємницями і дивами життя, вже давно навчило тому, що є речі поза людським розумінням, поза науковими трактуваннями, поза межами звичайної людської реальності. Вона підняла очі до неба і сказала: «Спасибі тобі, Господи!».