Здоровий егоїзм і непотрібні жертви

«Якщо людина Вам говорить, що Ви – невдячний, запитайте, скільки коштували її послуги, заплатіть згідно з рахунком і ніколи більше не майте з нею справи». Фраза не моя, але дуже вартісна. Адже на що ми так часто купуємося? Правильно – на відчуття провини і вдячності: «А я ж тобі!» «А я ж для тебе!» «Ночей не досипали, хвилювалися» «Безкорисно віддавали свою працю, досвід, знання». Особливо, мені подобається, коли так говорять самі про себе люди, які отримують за свою діяльність зарплату.

Перший бунт здорового егоїзму стався у мені ще в школі. І остаточно зіпсував репутацію круглої відмінниці, і так підпорчену приріканнями з вчителями, веселими гулянками з класом та провокаційними статтями у місцеву районку. А було це так: одного прекрасного ранку зайшов до нашого, найсильнішого на паралелі класу директор і заявив, що частина однокласників взагалі «знімається» з медалей, частина «переводиться» із золотих на срібні (прикольні формулювання, так?) і двоє щасливчиків лишаються таки на золотих. А причина всьому, якийсь наказ із районного відділу освіти (в народі «районо»), в якому із медалей познімали тих, у кого були перездачі.

Сказати, що ми були «прикро вражені» – це не сказати нічого. Ми були в шоці, бо контрольну з хімії, яку завалили усім класом, майже усім класом перескладати і ходили. А «з медалями» чогось лишились ті, у кого перездач було якраз найбільше.

Тоді моя емоційна мама приходила скандалити у школу і навіть хотіла мене (у випускному 11-му) переводити кудись у інший шкільний колектив. Але, чи то переважив вплив спокійного, флегматичного і поміркованого тата, чи то моє бажання довчитися з однокласниками (які були і є дуже талановитими і крутими), але в іншу школу ми так і не перейшли. Медаль я отримала – врятували тести (перше пробне тестування, яке проходило у Шполі і Смілі), що дали мені можливість не йти на екзамен з української мови, де відмінники, за півгодини до завершення екзамену переписували додаткове завдання до переказу, бо вчителька «якось ненароком їх переплутала». Але через ображену гордість і загострене відчуття справедливості я навідріз відмовилась декламувати зі сцени на випуску подячні вірші для вчителів. Тих професіоналів від Бога, як мій історик і краєзнавець Віктор Шевчук, я привітала особисто і подякувала за те, що вкладали і в мене, і в інших, (бо то було щиро і часто понаднормово, з «вогником», креативно, а не за нудною програмою – «читайте діти в книжці»). А перед іншими не хотілося лицемірити. І зовсім не соромно було мені за той вчинок. Не соромно і зараз.

А до чого я все це вела? До того, що тоді вперше життя наглядно показало мені, що «не стоит прогибаться под изменчивый мир», бо люди, що мають власну позицію і не бояться «не бути, як всі», врешті-решт перемагають. І одна моя знайома, і добре знайома багатьом черкащанам журналістка, працюючи на телебаченні і паралельно навчаючись на заочці, часто сперечалась із викладачами, а у відповідь на образи – навіть демонстративно покидала аудиторію. Її одногрупники інколи аплодували, інколи виходили разом з нею, інколи співчутливо говорили «Нам було дуже приємно навчатися з тобою у цьому ВНЗ». Але врешті-решт історія завершилася роботою на всеукраїнському телеканалі і незламаним внутрішнім стержнем. Без якого журналісту просто не можна.
І так, певно, варто в усьому. Завжди простіше змінити роботу, якщо вона не дає тобі розвиватися, чи відчуваєш там постійний пресінг, місце, де ти живеш, якщо воно тебе чимось не задовольняє, відпустити або «виштовхнути» зі свого життя людей, які самостверджуються за твій рахунок чи стали енергетичними вампірами. Бо найголовніше – то жити у мирі і злагоді із самим собою і не йти на непотрібні жертви, яких вимагає чуже світосприйняття, традиції чи суспільна мораль. Так інколи вчиняють матері, які присвячують життя дітям, відмовляються від мрій, улюбленої роботи, не виходять вдруге заміж чи живуть з чоловіком-пияком і тираном. А потім, діти виросли, у них своя сім’я і «віддавати борг» вони не хочуть, бо про жертву не просили.
Звісно, ніхто не відміняє постулату про те, що за добро варто платити добром. Але це має бути добра воля того, хто це добро отримав, а не докір «добродія». Адже якщо «творець добрих діл» переслідував якийсь меркантильний інтерес, то це вже не дружба/любов/благодійність, а ринкові відносини.

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x