Нині Балаклея – це велике, розвинуте село з красивою природою, щирими людьми й амбітними планами на майбутнє.
А от перші згадки про село з’явилися на початку XIV століття. В історії населеного пункту неабияку роль відіграв татарський князь Балаклай, який у 1321 році зупинився на місці нинішнього села після поразки у час походу проти Литовсько-Новгородського князя. Від його імені й пішла назва Балаклеї. Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Дата заснування села не відома. За однією з версій, воно було засноване татарами, які зупинилися тут у 1221 році. Частина з них оселилися на березі річки в районі Балаклеї. За іншою версією, Балаклея існувала ще до монголо-татарської навали. Перші її жителі займалися рибальством і мисливством.
У роки Національно-визвольної війни (1648–1654) населення Балаклеї бере активну участь у визвольному русі. Згідно з «Реєстром Війська Запорозького», до складу Чигиринського полку входили 80 козаків Баклійської сотні, сотник Захарко.
Після окупації Правобережної України з Лівобережною Московією (в 1793 р.) Балаклея спочатку входить до Смілянського повіту, а з січня 1795 року – до Черкаського Київської губернії. Власником села на той час був російський князь Григорій Потьомкін, який у 1792 році передав село в спадщину своєму племіннику – графу Олександрові Самойлову. Селяни все більше закріпачувалися. Зокрема, панщину потрібно було відробляти 3–4 дні.
У 1820 році село було подароване графом Олександром Миколайовичем Самойловим своїй дочці Софії – тодішній володарці всього Смілянського маєтку. В 1848 році нинішня володарка – графиня Софія Олександрівна Бобринська – будує нову дерев’яну церкву, яку освятила 17 вересня того ж року в ім’я святої мучениці Софії.
У 1838 році власник Смілянських володінь – граф Олексій Бобринський – будує в селі цукровий завод. Це були великі, обмазані глиною сараї з примітивною технікою: ручними тертушками, гвинтовими пресами, якими віджимали буряковий сік. За добу тут переробляли 150–170 коренів (300–335 центнерів). За весь сезон виробляли 5,5–6 тисяч пудів цукру. Заводам потрібно було багато палива, тому по-хижацьки знищувалися навколишні ліси. Важкими були умови праці на цукровому заводі. Холод, вогкість, каганцеве освітлення. Робітники працювали по 12–14 годин у день. За рік на робітника в середньому витрачалося 80–90 карбованців, а на утримання одного коня – 170 карбованців.
Радянсько-німецька війна
У 1941 році німецькі війська захопили село. За період окупації в Балаклеї від рук нацистів загинуло понад 80 осіб. Із вересня 1941 року почала діяти підпільна партійно-комсомольська організація, до складу якої увійшло 16 осіб. Члени організації займалися розповсюдженням агітаційних листівок серед населення, організовували диверсії. Так, партизани підірвали залізничне полотно, внаслідок якого було знищено
1 паровоз і 20 вагонів. У квітні 1942 року дії народних месників ставали дедалі активнішими і відчутнішими. Це насторожило нацистів. Почалися масові переслідування, облави й арешти.
Діяльність партизанського загону імені Пожарського розгорнулася спочатку в районі Смілянського, Сунківського та Ординського лісів. Загін швидко поповнювався і нараховував 970 осіб. Та згодом керівництво загону, передбачаючи неминучість вирішальних битв із регулярними ворожими частинами, зосередило свої сили в районі на захід від Сміли (навколишні ліси сіл Костянтинівки, Балаклеї, Малого Старосілля).
30 січня 1944 року в ході Корсунь-Шевченківської операції в результаті жорстоких боїв війська 52-ї армії Другого Українського фронту відвоювали Балаклею. Загалом протягом війни Балаклея загинуло 458 мешканців села, з них 265 зникло безвісти, 409 нагороджені бойовими орденами і медалями. На честь загиблих односельчан у селі встановлено обеліск Слави.
Нині Балаклеївська територіальна громада складається з сіл Балаклея і Теклене, на території яких проживає понад п\’ять тисяч осіб.
