Софія Наустінна – найповажніша жителька села Балаклеї. Півроку тому, 26 лютого, довгожительці виповнилося 100 років. Софії Родіонівні довелося пережити чимало випробувань: голод, війну, смерть чоловіка, самій виховувати двох дітей. Та попри непросту долю і солідний вік, жінка лишається енергійною і не втрачає оптимізму.
Інформує власний кореспондент «Нової Доби».
– У мене в сім’ї всі довгожителі. Мама до ста років жила, сестри теж до дев’яноста з лишком. От і мені випало довго на цім світі бути, – розповідає Софія Наустінна.
Живе бабуся сама. Звісно, їй допомагають родичі й сусіди, кілька разів на тиждень навідується соцпрацівник.
– Із господарства тримаю двох котів, – усміхається жінка. – На здоров’я не скаржуся, лише на очі слаба стала – погано бачу. Та й сну немає… Ось так, буває, сиджу, згадую… Життя промайнуло, наче один день. Як подивишся назад, то стільки всякого лиха було. Але як молодий, то на все дивишся інакше.
На найкращі роки Софії припало одне з найбільших випробувань в історії країни – голодомор. Про ті часи бабуся говорить важко, сумне згадується неохоче.
– Дуже складно було, виживали хто як міг. Робили з пшениці затірки – такі борошняні кульки – та з того варили юшку, – розповідає Софія Родіонівна. – Багато люду померло. Було, ідеш вулицею, а перед тобою теж хтось крокує. Аж раптом упала людина… і замертво. А ввечері волами проїхалися селом, позбирали, відвезли на заховання.
Заміж вийшла, та щасливе сімейне життя було недовгим – настала війна.
– Відправили до Черкас рити окопи. Але там побачили, що вагітна, то й відпустили. Три дні додому йшла пішки, – пригадує бабуся. – А тоді в село прибули німці, нас почали зганяти у Володимирівку. Жили хто де, насилу протрималися цей лихий час. Хоча й після війни було не легше – знову почався голод. Чоловікові на роботі давали по двісті грамів хліба. Так той пай діставався дітям, ділити на всіх не було чого.
Лише оговталися від одного лиха, трапилося інше – раптово помер чоловік, лишивши дружину з двома дітками на руках.
– Старший – Григорій – ходив тоді до шостого класу, молодша – Ольга – до третього. Жити не було за що, ледве зводили кінці з кінцями, – розповідає Софія Родіонівна.
Аби дати все необхідне дітям, жінці доводилося неабияк важко трудитися, виконуючи не жіночу роботу.
– Була ланковою, навесні працювала біля парників, частенько відправляли різати ліс. Словом, уся найтяжча робота була моя, – пригадує Софія Наустінна.
Через рік Григорій, аби допомогти мамі, вирушив до Одеси на заробітки.
– Із села тоді вибратися було й не так просто, адже жодних документів не давали. Проте йому все ж якось удалося дістатися міста й влаштуватися там. В Одесі так і лишився: одружився, народив двох діток, – говорить бабуся.
Про свої поневіряння, скорботи й непросту долю Софія Родіонівна розповідає без нарікань чи скарг. Каже, тоді всім доводилося непросто, такі роки були.
– Та дякую, щоб Бог подарував мені двох чудових дітей, трьох онуків, довгий вік і людей поруч, які й зараз мене не полишають і всіляко допомагають. Що ще треба?..
