Моя мама, Царенко Євдокія Іванівна, працювала вчителькою 44 роки. З 1947-го по 1951-ий рік вела молодші класи у Кіровській, потім 11 років – у Гарбузинській семирічній, а з 1962-го року викладала українську мову й літературу, була заступником директора Корсунь-Шевченківської середньої школи №2. На цій фотографії, на жаль, немає дати, але скоріше за все це 1951-ий і мамині малі гарбузинські вихованці.
Щемить душа, коли розглядаю фото. Досить глянути на зачіски, одяг,щоб оцінити матеріальний рівень школярів повоєнного часу. А три книги на передньому плані – не данина тодішнім шкільним звичаям, а гірка реальність: на клас було 3 підручники. Це я добре пам’ятаю з маминих і батькових розмов. Царенко Микола Павлович після повернення з фронту також викладав біологію в Гарбузинській семирічці, а потім 19 років працював директором школи.
Не тільки підручники, а й зошити, ручки й олівці для багатьох учнів були розкішшю. Якось мама купила в міському «культмазі» три десятки ручок і дві пачки пер, щоб роздати своїм першачкам, носила їм дитячі книжечки. Для повоєнного покоління дітей книжки були розкішшю, у бібліотеці на них записувались у чергу, а що вже говорити про іграшки – лялька з тканини, набитої тирсою, і глиняною головою була вершиною дитячого щастя!
Пригадую, як батьки обговорювали тему розподілу в школі кирзових чобіт: комусь із діток не вистачило, а він же сирота, батько на фронті загинув, і додому від школи 3 кілометри… Пам’ятаю шкільні новорічні подарунки для цих дітей: грамів 200 карамельних «подушечок» у какао-порошку, загорнутих у кульок з аркуша шкільного зошита. А яка це радість була для напівголодних дітей!
Проблемою повоєнного часу були переростки: це діти, які через війну пішли в перший клас не в 7, а в 10-11 років; усі інші через перерване навчання також мали старший вік. Чимало солдатських сиріт вимушені були заробляти на життя, тому вчилися у вечірній школі. Батьки дуже переймалися долями своїх вихованців і особливо журилися, коли хтось із них кидав навчання і мусів іти працювати на колгоспну ферму чи на залізницю, адже серед них було багато розумників.
Я пішла до 1-го класу рівно 60 років тому. З усіх 28-ми дітей єдина вміла читати – мама навчила ще у 5 років. Та моєму класові поталанило з першою вчителькою – Мотроною Яківною Єрісовою. Це була досвідчена, високоінтелігентна людина, мудрий педагог. Вона не відпрацьовувала свої години, а займалася з кожною дитиною індивідуально. Груп продовженого дня тоді ще не було, але вона могла сидіти в класі з одним або кількома учнями до смеркання, щоб підтягти чи наздогнати програму, яку дитина пропустила через хворобу або відсутність чобіт. Четвертий клас випустила з 12 відмінниками! Не всі мої однолітки мали шкільну форму, багато хто носив портфелі старших братів чи сестер і їхні ж пальтечка доношував. Стимулами для навчання були похвальні грамоти і книги з написами, за що нагороджений, підписом директора і печаткою школи.
Теперішнім школярам важко повірити, що їхні бабусі, дідусі, а декого й прадіди могли осилити шкільну програму без комп’ютерів, що уроки робили при світлі гасових ламп, а перший телевізор побачили незадовго до польоту Ю.Гагаріна в космос. Тепер у дітей інші можливості, а тому й інші горизонти попереду. І нові покоління обов’язково будуть розумнішими й успішнішими за попередні. Але пам’ятати, як училися колись, треба. Щоб цінувати те, що маємо.
Людмила Моренко
