Військовий репортер Роман Бочкала вже 7 років працює у різних «гарячих точках» усього світу. Він один із перших кореспондентів, які робили репортажі із Сирії у 2011 році, а також працював у гарячих точках у Конго, Сомалі, на Балканах і в Косово. З перших днів війни на Сході він знімав на передовій, отримав поранення і контузію.
Для читачів «Нової Доби» Роман Бочкала розповів про роботу на окупованому Донбасі, захоплення терористами, а також поділився власними прогнозами розвитку подій.
– Романе, Ви знімали «на передовій» від самого початку неоголошеної війни. Як війна почалася особисто для Вас?
– Із захоплення Слов’янська. Ми з оператором були тоді в Луганську і дізналися про захоплення міліції та прокуратури терористами. Тепер уже розумію, що діяв досить зухвало, адже під виглядом «тітушки» я спокійно проходив тоді у захоплену адміністрацію Луганська. Тоді в Слов’янськ уже не можна було заїхати жодним транспортом, треба було йти пішки. Ми з оператором і пішли, попередньо узгодивши нашу легенду. Намагалися бути якомога ближчими до істини: стверджували, що ми жили в Луганську, називали реальні вулиці, на яких ми тоді знімали житло, типу ми дізналися про події у Слов’янську і вирішили подивитися, що тут, і як.
– Чи брали з собою якусь професійну техніку?
– Ні. Це було б дуже підозріло. Ми і так «спалилися», коли знімали на телефон. Але це було вже пізніше. Спочатку ми пройшли в місто під виглядом сепаратистів. На блок-посту нас пропустили без питань. Почали «розглядатися» довколо. Населення можна було умовно поділити на дві групи. Перша – місцева, друга – російські спецпризначенці, але вони трималися окремо і з місцевими сепаратистами не спілкувалися. Я почав знімати на телефон людей, що чистили свою зброю, техніку (в таких випадках це зазвичай робить сам журналіст, щоб не давати зайвих порад оператору і не привертати уваги). Один з місцевих це помітив, підійшов і почав ставити, на перший погляд безневинні питання: хто ми такі, звідки, що тут робимо? І зненацька: «А що ти тут знімаєш?». На телефоні у мене є спеціальна функція «парасолька», якщо її увімкнути, то увесь відзнятий матеріал не відображається в пам’яті гаджета. Але нас це не врятувало. Нас повели в приміщення, де зібралися на той час сепаратисти, розвели по різних кімнатах і почали допитувати. Врятувало нас дві речі: заздалегідь продумана легенда, яка співпадала та кримська прописка. На своє щастя я відкрив паспорт саме на тій сторінці, де була моя стара, закреслена кримська прописка (зараз Роман прописаний в Києві – авт.) і сказав, що закреслена вона тому, що у зв’язку з анексією Криму (а для сепаратистів це звучало як повернення у лоно Росії), відбудеться заміна паспортів. У оператора прописка теж була кримська, але не закреслена. Він сказав, що ще просто не встиг на півострові здійснити відповідні маніпуляці з документами. Щоб вибратися з міста нам довелося обійти його майже довкола і ми знов ледве не нарвались на той самий сепаратистський патруль.
– Ви спостерігали ситуацію із самого початку. Чи є якісь зміни в настроях мирного населення через два роки військових дій?
– Багато хто з тих, хто «співчував» сепаратистам, тепер розчарувався у терористичній владі, оскільки Росія не прийшла на Донбас, так само швидко і відносно безболісно, як у Крим. І саме тепер, якщо українська влада повернеться на ці землі, то вони будуть не проти. І це дуже хороша тенденція, оскільки через рік-два місцеві жителі зможуть переломити ситуацію, яку не переломиш ні автоматом, ні «градом». Коли в місті Ровеньки Луганської області місцеві активісти вивісили прапор України, це співпало з диверсією на залізничних шляхах. Такий збіг серйозно занепокоїв сепараратистів та порадував деяких місцевих жителів, зокрема людей старшого покоління. Вони виходили на вулиці і раділи… приходу українських військ.
Але що більше конфлікт затягується, то менше у нас шансів повернути Донбас. Ще в 70-х роках минулого століття частина Кіпру була окупована Туреччиною. Події там розвивалися за сценарієм, схожим на кримський. Євросоюз, звісно, був проти, і коли Кіпр вступав в ЄС, то було це з такою умовою, що територіальна цілісність його зберігається. Але минув час, і всі про це вже забули. Так само події в Сирії, масовий наплив біженців в Європу та інші події «перекривають» війну на Донбасі. Тепер у новинах «Ві-Ві-Сі» Україна згадується хіба в контексті сутичок у Верховній Раді. Про війну на сході уже ніхто не говорить.
– В сюжетах вітчизняних журналістів багато говориться про українську армію та терористів і дуже мало про тисячі людей, що проживають на окупованій території…
– Так, мирні жителі – це найбільш вразлива група, у яких немає не лише зброї, а й інформації про те, що відбувається. Адже на окупованих територіях та в «сірій зоні» «говорить і показує» терористичне радіо і телебачення: «Новоросія-ТV», «Оплот-ТV». Зараз в Міністерстві інформації з’явилася ідея створити «військове радіо», яке буде транслюватися на окуповану територію. Але чому така думка виникла лише зараз, через два роки після початку військових дій?
– Як на Вашу думку, якою має бути відповідь українських жураналістів на російську пропаганду?
– Мабуть не буду оригінальним, якщо приведу в приклад проект «StopFake». Це можна зробити лише викриванням брехні й поширенням правдивих та об’єктивних новин.
