Бірюзова лука

Продовжуючи розмову, яку ми почали у попередній статті, хочу запитати – як ви вважаєте, чи може «почуття непрощення» бути серйозною проблемою не тільки для дорослих, які вже «бачили життя», а ще й для дітей?
Замість власної відповіді – хочу запропонувати читачеві уривок мого казкового оповідання «Зелений трамвай». Це історія про самотню дівчинку, яка потрапила у чарівну країну – Небеса…

Орли пронесли золотого візка трохи далі й почали опускати його над незвичайно красивою бірюзовою лукою, що заросла соковитою травою та польовими квітами. Вдалині гойдали листям високі бірюзові дерева, які зусібіч обступили луку, і все навколо було цього ніжного бірюзового кольору – навіть маленькі пташки, що кружляли низько над самою травою.
– Зараз ми на полі свободи, – урочисто промовив один з орлів, коли дівчинка спустилася з візка, – тут можна скинути із себе непосильний і важкий тягар, щоб почати дихати на повні груди.
Несподівано в Мані прокинулася якась противність. «Та немає на мені ніякого тягаря, – подумала вона з роздратуванням, – мені й так нормально дихається, а от прогулятися серед такої краси не відмовлюся». Уголос, певна річ, дівчинка цього не сказала.
Неподалік щось неголосно дзюрчало й плюскалося, і Рой із Манею пішли на цей звук. Доволі швидко вони знайшли невеликий струмок. Його прозора зеленава вода стрімко бігла серед трави, гублячись десь у бірюзових заростях.

– Це – особливий струмок. Треба знайти його джерело, – сказав Рой і діловито попрямував проти течії.
Ведмідь ішов так швидко, що дівчинка зовсім захекалася, доки наздогнала його вже на краю луки.
У тіні двох плакучих верб, що виросли зовсім поряд одна з одною, мандрівники знайшли джерело. Воно било з-під наваленого гіркою бірюзового каміння, що дуже вдало утворило кам’яну чашу. Вода із шумом лилася з каміння й текла до квітучої луки, а в самій чаші немовби застигло сяйливе озерце, що переливалося всіма відтінками зеленого кольору.
– Ось воно, джерело істини, – шанобливо промовив Рой і, крекчучи, опустився навколішки перед кам’яною чашею. Маня з подивом спостерігала, як водій, знявши з кошлатої голови кашкета, з острахом зазирає в озерце. «Цікаво, що він там розглядає?» – подумала дівчинка.
– Що ти хочеш побачити в цій воді? – не стримавшись, запитала вона.
– Себе! – відрубав ведмідь.

Власне кажучи, більш детальної відповіді від водія дівчинка й не очікувала.
Подавшись уперед, Рой обперся об каміння величезними лапами й схилився низько-низько над озерцем. Цілих п’ять хвилин він напружено вглядався у власне віддзеркалення, жодного разу не ворухнувшись. Нарешті водій відхилився від води й полегшено зітхнув. Він підвівся на ноги, надягнув на місце свій головний убір і пробурмотів:
– Це непогано, навіть дуже непогано.
Подивившись на Маню довгим і дивним поглядом маленьких чорних очей, ведмідь пробасив:
– Тепер твоя черга.
– Моя черга – що? – не зрозуміла та.
– Зазирнути до джерела істини!
– Ну, і що я там не бачила? – знехотя підкоряючись супутникові, дівчинка так само, як Рой, стала навколішки перед заглибленням у камінні.
Вона почула, як над її головою зашуміли листям верби, і крізь дзюркотіння води розрізнила голоси дерев.
– Цій дівчинці призначене довге, цікаве й щасливе життя, – сказала одна верба.

Інша їй відповіла:
– Але це життя може перерватися, ледве розпочавшись, якщо не зруйнувати злих планів…
Не встигши підвести голову, щоб краще роздивитися дерева, що розмовляють, Маня відчула, як чиїсь долоні міцно обхопили її щоки. Обережно, але дуже рішуче, невидимі долоні потягли її донизу, просто до центру кам’яної чаші, немов джерело ожило й забажало віч-на-віч зустрітися з гостею.
Дівчинка зойкнула від несподіванки й схопилася руками за каміння, щоб не зануритися у воду з головою. Просто перед її носом сяйлива гладь озерця дрібно захвилювалася, і перед враженою Манею відкрилася панорамна картина.
Вона побачила себе. Маленька кирпата дівчинка понуро стояла посеред галасливого шкільного коридору, накрита прозорим, ніби скляним, ковпаком. Навколо бігали туди-сюди діти, між ними поважно проходили дорослі, і ніхто не звертав уваги на зажурену дівчинку, хоч вона була на видноті.
Низько схилившись над джерелом, Маня спостерігала, як дівчинка під ковпаком намагається докричатися до дітей, до вчителів, стукає в прозорі стіни, та все марно – її ніхто не чує.
Видіння розчинилося, і перед Манею постала інша картина: вона побачила, що несе за плечима багато дивних сірих торбинок. Спочатку вони були маленькі, але потім почали рости, немов дріжджове тісто, яке бабуся часто готувала на пироги. Торбинки ставали дедалі більшими, однак маленька дівчинка у віддзеркаленні озерця вперто тягла непосильний тягар. «Що ж це я роблю, чому не скину їх із себе?» – дивувалася Маня. Потім вона побачила, що падає під горою величезних лантухів, що майже роздавили її.
– Ні-ні, я не хочу цього! – перелякано вигукнула дівчинка, намагаючись підвестися з колін, проте джерело не відпускало її, утримуючи над страшними картинами, що пропливали плесом: вона побачила, як худне, блідне й слабшає; як страждає через напади кашлю в лікарняній палаті; і як бабуся з тіткою Дунею гірко плачуть біля її ліжка…
Зі стогоном дівчинка, нарешті, вирвалася з невидимих долонь, упавши на траву; а в зеленому озерці застигло й не зникало зображення зажуреної дівчинки з маленькими торбинками за плечима.
– Як таке може зі мною статися? – сидячи біля купи каміння і не в змозі прийти до тями від жаху, прошепотіла Маня. – Чому вода показала про мене такі страшні видіння?

– Джерело істини показало образи, які ти носиш у серці, – зашурхотівши листям, знову заговорила одна з верб. – Ображаючись на інших людей і на життєві обставини, не прощаючи, а запам’ятовуючи образи й караючись через них, люди завдають собі неабиякої шкоди. Образу й той біль, який вона несе, неможливо побачити очима, і цю хворобу не вилікує жоден лікар. Тягар образи є важчим за млинове жорно і вбиває кожного, хто не хоче скинути його зі своїх плечей.
– Ні-ні, я не хочу бути нещасною, не хочу так хворіти, не хочу рано померти! – перелякано закричала Маня, звертаючись до дерев.
Відтак вона відбігла від джерела й кинулася у бірюзові зарості. Лежачи долілиць і у відчаї ридаючи, дівчинка прохально шепотіла:
– Я не хочу носити на собі ці огидні торбинки! Я всіх прощаю, всіх-всіх, ні на кого не хочу тримати зла. Я прощаю маму, навіть якщо вона мене покинула, і мені не пише, і не телефонує, хоча я так потребую її. Я прощаю бабусю, навіть якщо вона занадто сувора, і однокласників, які дражняться. Усіх прощаю, навіть Жорку з паралельного класу, який топив мого портфеля в туалеті!
Маня майже задихалася; сльози потоком лилися з її очей, їх неможливо було втримати, немов із глибини душі дівчинки «виплакувалися» всі болі й образи, що з надлишком накопичилися там за все її недовге життя.

Але з кожною хвилиною їй ставало дедалі легше дихати, а картинка в кам’яній чаші почала змінюватися: одна за одною сірі торбинки по черзі злітали з плечей застиглого зображення дівчинки, розпадаючись на порох.
Досхочу наплакавшись, але ще схлипуючи, Маня побачила перед собою Роя. Увесь цей час він стояв осторонь, а тепер підійшов і простягнув їй велику носову хустинку, яку витяг із кишені синього піджака.
– Дякую, – промимрила дівчинка, голосно вишморкавшись, і міцна лапа допомогла їй підвестися на ноги.
– Ходімо, – потяг водій Маню до каміння, хоча вона впиралася й скиглила: «Не хочу».
– Дивись, – показуючи величезні ікла у ведмежій усмішці, Рой указав на озерце.
Тремтячи й тримаючись за рукав водія, Маня таки наважилася зазирнути в кам’яну чашу.
Як же вона зраділа, коли в сяйливій водній гладі побачила свою нову подобу: поволі розпливаючись у щасливій усмішці, на Маню дивилося симпатичне кирпате дівчисько в шкільній формі. Ані хмарки печалі, завзятий погляд очей, що променилися радістю, і жодної торбинки за плечима!

Дівчинка в зеленому озерці обернулася й, підстрибуючи, кудись побігла; а з дна джерела до Маниних вух долинув її пустотливий сміх.
Засміялася й сама Маня, плескаючи в долоні. Її переповнила така легкість, немовби вона перетворилася на повітряну кульку, наповнену гелієм, і от-от полине над околицями небесного міста. А ще їй чомусь нестримно захотілося співати на все горло.
− Агов, нам пора! – ніби схаменувшись, скомандував водій і вирушив широким кроком уздовж струмка.
– Дякую, дорогоцінне джерело, за те, що показало мені істину, я завжди буду за це вдячна! – сказала дівчинка, присівши на прощання біля кам’яної чаші. – Дякую, любі верби, ви були такими добрими й мудрими!
– Будь благословенна! – шелестіло листя плакучих верб услід гості, що бігла геть.
Ледве наздогнавши ведмедя, дівчинка схопила його за волохаті лапи й спробувала закружляти з ним по луці, але не змогла збити водія з курсу ані на крок. Усю дорогу до орлиного візка Рой мовчав і тільки сопів великим носом, поки Маня підстрибом мчала за ним, встигаючи співати й збирати бірюзові ромашки.
Поспішаючи розповісти орлам про те, що з нею трапилося, дівчинка підбігла до птахів і, намагаючись обхопити їхні масивні шиї, заспівала:
– Я ві-ільна, абсолютно ві-ільна! Усіх прости-ила й скинула тягар непоси-ильних обра-аз!
Танцюючи навколо візка, в який вже забрався Рой, вона співала на весь голос не в змозі зупинитися і вражалася силі свого голосу та несподіваній здатності віршувати:
Серед ланів та квітів ми-илих
По небу весело гуля-яю,
Люблю орлів я синьокри-илих
Та друзів з дивного трамва-аю!

Уже коли летючий ескорт опинився високо над бірюзовою ділянкою, дівчинку, неначе блискавка, пройняла думка: «Невже я щойно співала? Звісно, співала, але ж це неможливо!».
Маня завжди мріяла співати, їй навіть снилося, що вона виступає на сцені. Коли репетирував шкільний хор, вона подовгу ниділа по кутках, спостерігаючи за дітьми й диригентом, і мріяла про те, що одного разу теж зможе стояти ось так на помості, серед перших сопрано. Навіть учитель музики відзначав, що в Мані відмінний слух і дуже приємний тембр голосу.
Одначе мрія залишалася нездійсненною: дівчинка не могла не те що співати, а навіть довго розмовляти – відразу починало гидко дерти в горлі. Усе через хронічне захворювання горла, яке бабуся марно намагалася вилікувати відварами цілющих трав. З роками Маня навіть звикла до того, що постійно кашляє.
Зараз же відбулося справжнє диво: після того як дівчинка звільнилася від тягаря образ, вона й не помітила, як зникла її давня хвороба. Вперше за довгі роки Маня дихала глибоко й вільно. Без проблем вона могла й голосно розмовляти, і кричати без хрипу, та головне – вона могла співати!
– Я одужала, Рою, кашлю немає, і горло не болить! – захоплено вигукнула дівчинка. – Ось побачиш, тепер я стану справжньою співачкою!
Ведмідь тільки схвально рикнув, що, напевно, означало: «Ось це, справді, правильне рішення».

(Переклад казки з російської – Наталії Фоменко)

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x