Яка буває радість потрапити в медпункт, після «набридлого середовища» чоловіків, відвести душу, надивляючись на гарних жіночок, дівчат. У «Десні» було за щастя повчитися як правильно робити перев\’язку шиї в натхненної санінструкторші, потрапити на процедури (інгаляції) до «симпатюлі» в МПП 300-го полка, сходити по їжу в їдальню до привітної, завжди на позитиві, дівчини з медичного… І так можна згадувати до безкінечності. Хоча дівчат, на жаль, не так багато в армії, вони все одно прикрашають своєю красою солдатські будні. Не дозволяють забути про цивільне життя.
Завжди захоплювався жіночою мудрістю… Тривали відправки «на війська»… Нас трьох уже відібрали в 12-й інженерний полк, але от халепа десь «посіялись» наші медичні книжки. Моя поїхала в Одесу, бо і я мав відбувати туди, але передумав. А в хлопців загубились десь у Гончаровську. Ми переживали, не хотілося залишатись у «Десні». Але винахідлива фельдшер, старший сержант і чарівна жінка, після невдалих спроб відшукать хоч щось, чи пройти ключових лікарів, зробити «флюшку» поступово, органічно підвела своє «начальство» до думки, що ми зробили все, що могли. Двічі сходили в госпіталь, але марно, там усі «холодні» як стеля до проблем ближнього. Тож був даний дозвіл забрати нас без неї і пройти лікарів вже в Новоград-Волинську.
Так і сталося. На наступний день після прибуття, нас повели, повезли в місцеву поліклінніку. І знову нам пощастило на «опікунку» цього питання. Супроводжувала до лікарні й звідти нас шикарна блондинка, молодший сержант, жіночка передбальзаківського віку – Віка. Перш за все вона «порішала» так, щоб ми не платили в маршрутці, хоча при нас і не було військового квитка, а лише з ним проїзд в Новограді безкоштовний. На неї подіяла згадка, що наша зарплата, солдата строкової служби 154 гривні в місяць. По дорозі в лікарню вона завела нас в «булочну», щоб ми ні в якому разі не були голодні. Я ще й купив півлітрову пляшку домашнього молока на перехресті в бабці. Смакувала булочка з маком і молоком неймовірно! У лікарню потрапили задоволені, без проблем зробили флюрографію. У нас слава богу нічого не виявили. Та ми насолодились маленькою ознайомлювальною екскурсією в переважно одноповерховому містечку, в якому доведеться служити решту часу. І все це свято живота й очей ми отримали дякуючи «материнській» турботі Віки. Тортик на дорожку – і в обід у їдальню можна не йти…
Ще трьох новоприбувщих, які вищі 190 см мають повезти на комісію «півторипайочників» в Житомир. Тож я у передчутті свята… Дякую жіночкам!
