Любов – вона усюди. У наших думках, помислах, діях і рухах. Любов до другої половинки, дітей, батьківщини, пісні, прозорих вересневих ранків і ще по-літньому теплих ночей. І писати про неї хочеться завжди. І в будь-яку пору року. А восени, мабуть, найбільше, бо любов, як і осінь, зрештою дає свої плоди.
Кінець літа і початок золотої, загадкової осені, надихнув на кілька зарисовок, які ще раз доводять, що love is in the air.
Для закоханих віку не існує
Вони удвох приїхали до табору і відразу здались мені закоханою парочкою. Ходили за ручку, сідали увесь час разом, а з якою ніжністю він відводив їй неслухняне пасмо волосся з обличчя. Я пошкодувала, що у мене на той момент в руках не було фотоапарату. Хоча, можливо, фотоспалах і не зафіксував би того неймовірно ніжного виразу очей. Або, точніше, відлякав би його. Адже Віка весь час тримала Богдана у жорсткій «фредзоні», керуючись безсмертним Ліни Костенко «Довіра – звір полохливий, втече, він любить тиху паморозь дистанцій». Представила його як «на цей момент свого найкращого друга», не занадто віддалялась, але й не наближалась дуже сильно. Я мовчки жаліла хлопця, а потім ми несподівано дізнались причину: різниця у віці у 13 років. Високий, стрункий, кучерявий Богдан мав вигляд, можливо навіть трошки старший, як на свої 16. Але невисокій, тендітній Віці я б ніколи не дала її майже 29.
«Ну попав пацан. Нічого з цього не вийде», – була вже собі подумала я. Але він мене здивував. Коли наші таборівчани вже збирали речі, Віка почала вередувати і сперечатися з своїм другом. А він так спокійненько обхопив її своїми довгими руками і так авторитетно: «Не скандаль. Дома поговоримо», а потім додає: «І не кричи на мене. Я людина тонкої душевної орієнтації».
І тут я зрозуміла – його справа зовсім не така безнадійна. Відразу видно – мужик росте.
«Я не прошу тебе виходити за мене заміж. Нехай просто все буде так, як є»
«У мене взагалі бажання до «женячки» особливого не було, – розповідає 32-річна Надя, яка ось уже півроку щаслива дружина. – Ми з Богданом ще зі школи зустрічалися. Тоді, на випуску, так, це була трагедія – сльози, катастрофа, Київ – інша планета. Потім якось роз’їхалися, розгубилися. Минуло 13 років, і от, напередодні свого 30-річчя я у блозі написала про те, що хотіла б встигнути зробити до Дня народження. Хтось, під невідомим мені ніком, додав пропозицію зустрітися зі старим другом. І це виявився Богдан. Я думала, що він уже давно одружений. Він добряк. Таких швидко розбирають. Ми зустрілися, а потім разом поїхали у Київ. Він додому повертався, я – на кілька днів у справах. І от за три дні я отримую аж дві пропозиції роботи в Києві. Приходжу до Богдана, і говорю, що мені нема де жити. Він з посмішкою віддає мені ключі, і задоволено підсумовує, як усе гарно склалося. А він думав, що півроку доведеться мене вмовляти».
Після того, було півроку спільного життя, у якому парочка зрозуміла, що у побуті, вони абсолютно не «напрягають» один одного. А потім… А потім була поїздка до Греції, обручка і досить оригінальне освідчення:
«Я не прошу тебе виходити за мене заміж. Нехай все просто буде так… так, як є». Надя переконує, що поставити штамп у паспорті і відгуляти весілля їх все-таки змусили батьки. Хоч здається мені, що вона-таки трохи лукавить.
«Офіцери, офіцери, Ваше серце під прицілом»…
Нечасто зустрінеш в караоке компанію чоловіків. А ці молоді хлопці були без прекрасних дам. І важко було б здогадатися, що ще кілька днів тому їм доводилось слухати не спів, а свист куль над головою.
– Ми ж добровольці. Полишали вдома дружин, дітей і пішли. А що робити, як вони тут будуть? Краще на сході сепаратистів зі зброєю зустрічати, ніж вдома з ложками.
Вони зустрілися в Черкасах і пішли в караоке-бар – веселитися і «запалювати» разом із іншими безтурботними відвідувачами, як знають війну лише з екрана телевізора та монітора комп’ютера. А «відкрилося» усе нам тоді, коли один із друзів присвячував іншому пісню Олега Газманова «Офіцери», замінюючи у ній слова «Россия» на «Украина», а «россияне» на «черкасчане». І скільки любові до рідної землі вкладали вони в ту пісню, що мені аж соромно стало від того, що наші АТОвці й досі не мають власної пісні для таких-от випадків.
Це, мабуть, і є найвищий прояв любові – залишити тих, кого любиш у безпеці, і піти заради них ризикувати життям.
