Врятуватися від картоплі – місія неможлива

Врятуватися від картоплі – місія неможлива

Історія моїх відносин з картоплею точно налічує років 20. Ще з раннього дитинства я пам’ятаю власну участь у картопляних забавах на кожному з п’яти городів, які в той час обробляла наша сім’я. Городи, звісно, не були всі нашими, бо треба бути колорадськими жуками, щоб усе те поїсти, але те, що вони належали численними родичам і родичам родичів моїх батьків ніяк ситуацію не міняло. Щовесни треба було садити, щоліта збирати жука, сапати й копати. І те, що з часом родичів ставало все менше (кого з природних, а кого з міграційних причин), час проведений за оброблянням бульби це тільки збільшувало. Бо «сотки» нікуди не дівалися. А не засаджений город – це смертельний гріх.
У часи мого дитинства ні комп’ютерів, ні мобільних телефонів ще не було. У дітей були інші забавки, наприклад, збирання колорадського жука й личинок. Жуки збиралися в баночку, личинки давилися, а коли з личинок вилуплюватися жирні молоді червоні «колоради» в якості особливої «милості» можна було не збирати по одному, а струшувати віником у відро. Але це вже був джек-пот. Якщо ж збирачі починали бунтувати, згадуючи, що кріпосне право відмінили майже двісті років тому, у дітей є права та й літо призначене зовсім не для такої «Сізіфової роботи» можна було запросто «загриміть» у куток. І простояти там весь вечір, коли на вулиці «добросовісні збирачі» вже починали грати в жмурки, кота й «вибивного», тобто займатися тим, для чого власне й призначено літо.

Один мій сусід, з яким ми разом пасли гусей, виражав усю свою «пролетарську ненависть» до колорадських жуків у досить екзотичний спосіб. Якщо ми «зібране добро» просто топтали ногами, таким чином скидаючи всю злість за недоспані ранки й попечені плечі, то він мав з півдесятка різних видів страт. Часом він обливав жуків соляркою й підпалював, а часом кидав у болото, яке лишалося після дощу в калюжах нашої вже 30 років (тобто із самого створення) не асфальтованої вулиці, і спостерігав за тим, як їх повільно засмоктує у трясовину. Подорослішавши він, до речі, маніяком не став. Просто ставлення до колорадських жуків мав таке… специфічне.
Але головне в картоплі, то, звісно, не жуки, а сам процес її садіння і копання, що є для українців справді сакральним дійством. За допомогою картоплі перевіряється багато чого. Наприклад, як сильно любиш ти своїх батьків. Якщо не приїжджаєш садити й копати – значить не любиш зовсім. Можна не приїхати на Різдво чи Великдень, пропустити День народження чи річницю весілля, але картоплю пропустити неможна. Які б не були твої плани. Причиною для відмови від цього обряду не може бути ні робота, ні хвороба й навіть поїздка закордон розглядається якось підозріло. Бо закордон можна поїхати в будь-який момент, а картоплю якщо не посадити прямо сьогодні, то завтра висохне вся земля і не буде урожаю. Або станеться найгірше – раніше посадять сусіди.

Бо картопля – це ще й неабиякий іміджотворчий чинник. Якщо у вас з сусідами приблизно однаковий достаток і ні новенькою машиною, ні євроремонтом ви похвастатись не можете (що в умовах перманентної економічної кризи й так зрозуміло), то можна раніше засадити город! Тут особливо важливо зібрати якнайбільшу команду родичів і друзів, які тої картоплі може й зовсім не їдять, а, може, у цей день могли б узяти якусь «халтурку» і заробити на кілька тонн бульби. Бо що більше людей на городі, то швидше йде процес. І на такий масовий обробіток землі сусіди завжди дивляться із захватом, заздрістю і тихою ненавистю.
Картопля – це ще й своєрідний «екзамен на зятя». Якось я зустрічалася із одним хлопцем і наш тримісячний швидкоплинний роман припав якраз на літні місяці, а період найсерйозніших стосунків, що ледь не довели до РАГСу – на серпень – місяць, який я з дитинства ненавиділа. Бо саме тоді, коли нещадно палить сонце, а вода ставків і річок так і манить до себе прохолодою, треба було полоти й копати. Бо з 1 вересня на землю прийде дощ, град, сніг і суцільний армагедон. І викопати вже нічого буде неможливо. Моя прабабця, царство їй небесне, весь час казала «ложкою вибирати будете», натякаючи на те, що після спекотних днів і земля й картопля моментально вистигнуть до абсолютного нуля. Тому в серпні слова «пішли постоїмо раком» сприймалися не як еротика, і навіть не як порнографія, як сувора правда життя.

Так от, про хлопця, бо ми трохи відійшли від теми. Сам він був із села й до роботи всякої змалку привчений, тож побував на всіх наших сотках (а обробляли ми тоді ще й город моєї тітки, що в той час жила в іншій країні, а в рідному моєму місті мала ціле поле). Слід зауважити, що через місяць після завершення городньо-польових робіт ми розійшлися зі скандалом, бо як виявилося, у наших стосунках було багато брехні та інших неприємних речей. А від того роману я морально відходила майже рік. Але батьки й досі (а минуло вже 4 роки) згадують і жалкують: дарма що зять був би неврівноважений та й гроші заробляти якось не навчений, зате ж до картоплі який умілий!
Боротися із стереотипом, що картопля – всьому голова й усьому годувальниця просто неможливо. Бо як економічно не обґрунтовуй, що двічі в рік виорати город, добратися у село по розбитих дорогах, удобрити, покропити та ще й витратити купу сил і часу на обробіток – аж ніяк невигідно, а садити однаково треба. Як на мене, це «вбивається» нам у голови ще з молодших класів школи всіма творами великих українських письменників від «Землі» Кобиляцької до «Хіба ревуть воли…» Мирного. Бо там усі герої, скільки їх не буде в романі чи повісті народжуються та помирають із однією думкою – мати побільше землі, б’ються за неї, убивають та умирають і найвищу насолоду відчувають лише тоді, як припадають до годувальниці цілодобово до самісінького скону.

Так що, в якому б тисячолітті ми не жили і як би не розвивалися технології, і скільки б не було в мене «завислих» аналітичних статей, опитувань, поїздок і планів, а на наступному тижні будуть дощі, тому – картопля…. І нехай весь світ почекає. Бо відмовляючись від цього сакрального дійства ти стаєш зрадником. Причому не лише батьків, а й численних поколінь предків, які садили й копали картоплю ще за 100 років до твого народження.
Я ще з дитинства для себе вирішила, що незважаючи на те, житиму я в квартирі чи приватному будинку, городу в мене не буде. Максимум сад. Коли розповіла про це батьку, він довго сміявся. Для нього це так само нездійсненно, як мандрівка на Марс.

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x